16

Ми стояли і просто дивились одна на одну. Я не могла і кроку ступити, а вона просто оглядала мене з ніг до голови. Вже не посміхалась, її ніби злило те, що вона бачить.

— Євко! То це ти? — хрипіла матір.

— Що з тобою сталося? — майже пошепки спитала я і вона, здається, не почула.

— Нічогенька ти така, непогано, — вона обійшла довкола мене, — непогано живеш, правда?

— А ти як живеш? Що сталося?

— Нічого, — вона плюнула на землю, від чого мене ледь не знудило, — просто я тепер живу на вулиці. Хе-хе. Зате маю купа нових друзів.

— А тато?

— Він вже вмер, — сказала вона, наче про якусь чужу людину, — то було так добре, коли я вже була сама. Але потім прийшли, сказали, так і так, не маєш грошей — не маєш квартири. І викинули мене. Світлана щось там хотіла мені помогти, але я відіслала її подалі. Не хочу подачок.

— А жити безхатьком хочеш? — я спробувала підійти ближче, але натомість вона зробила крок назад.

— Мені нормально. Не жаліюся. А ти як живеш? Балує бачу тебе твій чоловік, — вона розсміялась, а потім різко закашлялась. Мені від цього стало боляче.

— Він…теж уже помер. Його вбили.

— Сумно. Але ти мабуть тепер спадкоємиця, а-а-а?

— М-майже. Мамо, я можу допомогти тобі. Дати грошей, знайти житло.

— Не хочу. Не треба. Я на своє життя не жаліюсь. От дивлюся на тебе і рада, що віддала. Інакше, пропала б ти разом з нами.

— Але ж… так не можна.

— Досить, — гримнула мама, — ти завжди розводила якісь непотрібні нюні.

— Але я хочу забрати тебе з вулиці, мамо.

— Єво, годі… Я вже маю йти.

— Куди? — я стурбовано спитала.

— Зачекай, зараз, — мама почала щось швидко шукати у своїй величезній пошарпаній сумці, — ось.

— Де ти це взяла? — вона дала мені в руки невелику брошку з червоними камінцями.

— Це ще моєї бабусі. Я її загубила в нашій квартирі, а коли ті гади мене виганяли, то знайшла. Я б її давно продала… а так то нехай буде в тебе.

— Дякую…— я тихо відповіла, а мама глянувши мені за спину, швидко розвернуламь і втекла.

— Хто це? — ззаду почувся голос Адама, — а ну так, тут такий район трішки… купа жебраків.

— Ага, — я міцно стиснула брошку в руці і швидко сховала в кишеню, — ти вже закінчив?

— Так, можемо їхати додому. А можемо прогулятись.

— Давай погуляємо ще трохи. Я так довго була змушена сидіти лише в маєтку, що тепер шалено хочеться свободи. 
Ми прогулювались вечірнім містом, Адам щось розповідав мені, про свої підліткові роки, про студентські, показував якісь важливі для себе місця. Але мої думки були не з ним, а з мамою і тим, яким стало її життя. Хоч і моє дитинство було жахливим і болючим, та мені стало так її шкода. Хотілося допомогти їй всіма можливими способами. Але зрештою, вона сама ж і сказала, що не хоче нічого змінювати, не хоче кращого життя. Тоді чому я маю рятувати її… В мені боролись два почуття і зовсім не можу припустити, яке ж переможе. Прогулянка трохи допомогла розвіятись, тому по дорозі додому в авто я трохи задрімала. Прокинулась від ніжного доторку теплих губ до своєї скроні.

— Ми вже приїхали, — прошепотім Адам і зарився носом у моє волосся.

— Так швидко, — я сильно ковтнула і декілька разів прокліпала, щоб пробудитися. Якась втома так сильно напала на мене, що я готова була просто заснути тут уже до ранку.

— Ти так солодко спала, що зовсім не хотілося тебе будити, — сказав він, не відриваючись від мого волосся.

— Сьогодні був дуже приємний вечір, — я провела рукою по його колючій шоці.

— Задля тебе я можу зробити таким кожен, — Адам поцілував мене у щоку, — от би ми ще жили з тобою разом.

— А хіба ж не разом? — я засміялася.

— Ні. Разом, тобто удвох. Окремо. Або хоча б у одній кімнаті.

— О… Це… це було б весело, — ніяково сказала я, бо в голові одразу ж зʼявилися думки, що б він хотів робити, якби ми справді жили разом. 
Адам провів мене до моєї кімнати, адже світло ще не всюди було полагоджено. Біля дверей ми ще доволі довго цілувалися, так що не могли відірватися одне від одного. Я відчувала, як сильно змінився Адам і його відношення до мене. Тепер він був дуже ніжний, з трепетом обіймав мене і більше жодного разу не повторювалась така ситуація, як тоді на гойдалці. Це було дуже приємно та важливо для мене. 
Вранці я прокинулась доволі швидко і на диво відчувала себе бадьоро, чого не було вже давно. Чи це просто сон у зручному ліжку після тієї ночі на дивані так сильно відрізнявся. Я вмилась і одяглася, а коли вже хотіла вийти з кімнати, то побачила, що під дверима щось є. Присівши і взявши це, побачила, що то був якийсь папірець, складений у декілька разів. Я швидко розкрила його і побачила там свій портрет намальований від руки, ніби похапцем, але надзвичайно гарно. Сівши за стіл, я уважно розглядала малюнок. Було надзвичайно приємно таке отримати, але хто ж це міг підкласти? Невже Адам вирішив вийти на новий рівень романтики. Після такого мені ще сильніше захотілось вийти і знайти чоловіка. Я не знала, якщо чесно, де його кімната, тому вирішила почекати у вітальні. Сьогодні в маєтку чомусь було надто тихо, так ніби крім мене більше нікого не було. Та я вирішила, що ще занадто рано, тому продовжила чекати, в мільйонний раз розглядаючи картини, що висіли на стінах.

— Доброго ранку. Ти на мене чекаєш? — врешті зʼявився Адам і одразу ж підійшов до мене.

— Так, це помітно? — я засміялась і він обійнявши мене, поцілував.

— Якби кожен ранок був таким.

— До речі, дуже дякую за подарунок. Це надзвичайно мило.

— Який подарунок? — він здивовано глянув на мене.

— Малюнок. Мій портрет. Під дверима.

— А, точно, — Адам вдарив себе по чолі, — стільки справ, що я й забув про таку дрібницю. Сподіваюсь, тобі сподобалось?

— Дуже сильно, — я посміхнулась, — це ти малював?

— А от не скажу, — чоловік легенько вдарив мене по носі, — нехай це буде для тебе таємницею, вмію я малювати чи ні.

— Сьогодні щось так тихо…