15

Мабуть минула вже година. Чи дві. Може пʼять. Чи навіть лише двадцять хвилин. В суцільній темряві та тиші було складно зрозуміти плин часу. Я намагалась рахувати секунди на годиннику, що голосно цокав у кабінеті, але постійно збивалась. І його не було видно, адже годинник стояв у кутку в глибокій тіні, що навіть зі світлом би довелось підходити ближче. Моя нога боліла вже менше, та все одно неприємне відчуття залишилось. Я зручніше вперлась до спинки дивану і трохи підсунулась, щоб покласти ноги, які вже добряче затекли.

— Ой…вибачте, — я відчула, як зачепила стегно Олексія.

— Нічого. Тут ж темно, — монотонно відповів він, наче от-от засне, — не страшно.

— Скільки часу минуло? Не відчуваєте часом? 

— Десь близько двох-трьох годин. Я пробував рахувати по годиннику, але вічно відволікався на свої думки.

— О я теж це робила, — я засміялась і Олексій зробив те саме.

— Весело…— чоловік важко видихнув.

— Чому ви стали детективом? — спитала я, — вибачте, що лізу у ваше життя, але мені вже набридло мовчати.

— Нічого, я все розумію. Мій дідусь був детективом. Батько не дуже був захоплений цією справою, він у мене людина творча. А от я в дитинстві дуже любив слухати дідусеві історії, захопився цим, тому я і тут. Хоч і працюю лише близько пів року.

— Гарно, що ви вирішили продовжити справу дідуся, — я відповіла і глянула, як я собі думала, на Олексія.

— Я до останнього вагався, але все-таки вирішив обрати це. Хоча деколи слухаючи, як тато грає на скрипці… в думках зʼявляються деякі сумніви щодо правильності мого вибору.

— Думаю, ви прийняли правильне рішення. Допомагаєте людям шукати правду…— я різко замовкла, бо згадала, що зараз правда трохи не на моєму боці.

— Останній тиждень мені це щось дуже важко виходить, — Олексій тихо засміявся.

— Я розумію, ви хочете довести мою провину. Може я дійсно підозріла особа в даній ситуації, але я не вбивала. Ніколи б не змогла так вчинити, тим більше з людиною, що допомогла мені. Це… жахливо.

— Не бійтесь, я вірю вам, Єво. Чесно, я довго вважав, що ви це зробили, але…

— Тепер ви будете називати мене на імʼя? — я перебила його.

— Не можна? — його голос був здивованим і хоч я не бачила обличчя, впевнена, він підняв обидві брови.

— Як мене звати було відомо, як тільки я прийшла сюди, але попросила називати мене Зозулею. Це прийняли. Але Адаму Офелійовичу воно невідоме і я не хочу, щоб він знав. Це задля… задля мого спокою.

— Мені здавалося, що ви йому першому повідомили про справжнє імʼя. У вас наче стосунки.

— Ні, — надто різко вигукнула я і відчула, що почервоніли щоки. Як добре, що зараз тут темно, — не говорила. Вам сказала, бо вже… просто ви вже не залишили мені виходу.

— Може я був до вас надто жорстокий спочатку, вибачте.

Від почутого у мене мало очі на лоба не вилізли. Він вибачається? Серйозно? Ну звичайно не прямим текстом, але… 

— Я розумію. Це ваша робота.

— Хоч я і в певній мірі розумію, що ви не винні, але проблема все одно залишається. Я мушу дізнатися, хто це зробив. Може у вас є якісь думки?

— Зовсім ні. Офелія Марковича тут усі дуже любили. І він любив всіх. Мені й в голову не може прийти, хто б міг так безжалісно і підло забрати у нього життя.

— Але це точно мусив хтось зробити. Я бачив документи та дослідження. Там справді вказано, що в тілі була отрута. Щось дуже специфічне… я навіть забув назву.

— Це страшно, — тихо відповіла я та обійняла себе руками.

— Вам холодно? — раптом спитав Олексій.

— Чому ви так вирішили? — здивовано спитала.

— Ви, здається, намагаєтесь зігрітись руками.

— Ні, це я просто… просто так. Але дякую, що запитали.

Між нами знову повисло мовчання. Це було так дивно, сидимо тут у повній темряві і розмовляємо. А ще декілька днів тому я готова була вчепитися в нього зі злості. Мабуть він хотів зробити те саме. Більше ми не розмовляли. Я хвилювалась про те, чи не шукає мене Адам. Мабуть, дзвонить мені чи пише. Може вже давно повернувся. А я застрягла тут. Почало неприємно пекти в очах і я зрозуміла, що засинаю. Боротися з цим не хотіла та й не було сенсу, то ж заплющила очі і здається відразу ж почала спати. 
Я прокинулась від того, що жахливо боліла шия і занімів цілий бік. Сонце яскраво залило світлом кабінет і очі важко до цього звикали. А потім я повернула голову та побачила, що виявляється спала ледь не в обіймах Олексія. Він напів сидів, напів лежав на дивані. Однією рукою підпирав голову і окуляри на його обличчі покосилися. На моїх плечах був накинутий його піджак. Я різко сіла, від чого змусила чоловіка так само різко пробудитись.

— Невже нас досі не відчинили, — хрипло сказав Олексій та поправивши окуляри, спробував сісти рівно.

— Ні, — я заперечно похитала головою і відсунулась від чоловіка подалі, — вибачте, я…я не знаю, як це вийшло.

— Що? — він глянув на мене і його сірі очі в яскравому ранішньому світлі не виглядали злими чи суворими. Навіть той звичний металевий тон зник.

— Я звалилась на вас уві сні, напевно придавила. Вам було важко.

— Не хвилюйтеся, все нормально. Ви справді заснули, а потім мабуть таки змерзли, бо почали шукати тепло. Я накинув на ваші плечі піджак, а ви ось так притулились. І нам обом було тепло. Хоч і незручно трохи.

— Як же соромно, — я похитала головою і спробувала піднятись. Тіло затекло і було немов деревʼяне. Я почала ходити по кабінету, щоб трохи розімʼятись.

— Можете не боятись, — він одягнув свій піджак і голос Олексія набув звичної серйозності, — це все залишиться тут. Адам Офелійович не буде нічого знати.

— Так…— я легенько кивнула головою, — дякую…

Ми замовчали і просто дивились одне на одного. Мені одночасно хотілося і побути тут довше, і якнайшвидше забратися геть. Цей детектив все-таки дуже неоднозначна людина, тому довіряти йому повністю не дуже хочеться. І врешті нас перервали різким відкриттям важких дверей.

— Зозуле! — в кабінет залетів Адам, різко підійшов до мене та обійняв, — все нормально? Ти що весь час була тут?