14

Ще так спокійно, як сьогодні, у цьому будинку я не почувалась. Я прокинулась доволі рано, тому просто насолоджувалась тим, що лежала у своєму ліжку та дивилась різні відео на телефоні. Це зайняло у мене практично декілька годин, тому спустилась вниз я доволі пізно. Адам написав мені, що поїхав по авто і ще має вирішити деякі справи, тому до вечора його не буде. Я посміхнулась екрану, бо відразу згадала вчорашній вечір. Як їхала додому в його обіймах, як в тих же обіймах ми зайшли до будинку, чоловік провів мене до кімнати та ще деякий час ми цілувались під моїми дверима. А перед сном я намагалась розібратись у своїх почуттях до Адама. Невже я так швидко закохалась? Але мені не хотілося робити такі поспішні висновки, тому просто сама для себе вважала, що поки це лише сильна симпатія.  
На кухні ще були кухарки, тому снідала я трохт краще, ніж просто чаєм з печивом. Вони як завжди про щось пліткували, але я намагалась цього не слухати. Я задивилась через вікно на вулицю, де було дуже сонячно, але вітряно. Від цього шелестіло листя на деревах і я просто на деякий час зависла, спостерігаючи за цим.

— Смачного, — почулося збоку і я врешті відволіклась.

— Дякую, — я кинула швидкий погляд на Олексія, який знову зʼявився, ніби привид, і надпила чай з чашки.

— Сподіваюсь, ви не дуже зайняті сьогодні?

— А що таке?

— Я мушу з вами поговорити, якщо памʼятаєте. Досі не опитав лише вас.

— Думала, що ви вже відчепились від мене. А це мабуть лише мої мрії.

— Не можу зрозуміти, чого ви пручаєтесь, — він безцеремонно сів на стілець навпроти мене, — це моя робота. Ви підозрювана. Я мушу розкрити цю справу врешті-решт. Бо, зізнаюсь, мені вже трохи набридло тут бути.

— І мені так само, — задумано відповіла, бо відчувала те ж саме. Мені теж вже дуже набридло жити в цьому будинку без права виходу. Після вчорашнього… я вічдула це особливо гостро.

— Зараз я не хочу відволікати вас, але сподіваюсь на те, що коли ви закінчите, то зайдете до кабінету. Там буде найзручніше розмовляти.

— Добре, я… прийду, — невпевнено відповіла і зустрілась з сірими яскравими очима. Цього разу вони не були такими суворими, але все одно довго такого зорового контакту я не витримала. Олексій попрощався і пішов, залишивши мене саму зі сніданком, але вже без апетиту. 
Розмовляти з детективом мені взагалі не хотілося, я відтягувала цей момент як могла. Навіть пішла у сад, щоб трохи попоратись у землі, розсадити квіти, виполоти бурʼяни і посіяти трохи нових рослин. Після цього захотілось помитися. Коли я закінчила і перевдяглась, то надворі вже темніло. Важко видихнувши, зрозуміла, що діватись таки нікуди, тому невпевненим кроком пішла до кабінету. Перед важкими дверима я важко видихнула і постукавши, зайшла всередину. Олексій сидів на невеликому диванчику і не відриваючись від книги, кивнув. Я легенько прикрила двері і пройшла далі, оглядаючись. Колись тут сидів і працював Офелій Маркович і з ним цей кабінет мав свій особливий шарм та загадкову атмосферу. Тепер же це просто кімната з великим столом, полицями та диваном. Ще не відразу я зауважила, що тут стало якось яскраво. Піднявши голову, побачила, що вже і тут зробили сучасне світло з лампами. Мабуть через це якраз і вся таємничість кабінету зникла. Я пройшла до столу і вперлась об нього, схрестивши руки. Олексій ще щось читав, наче мене тут і не було. Але за хвилину вже глухо закрив книгу та відклав її.

— Отже, — заговорив чоловік, — сьогодні ви будете спокійнішою, ніж минулого разу?

— Спробую. Але не обіцяю.

— Гаразд, — він дістав свій блокнот та ручку, — тож, яке ваше справжнє імʼя?

— Ну чому це всіх так цікавить, — я обурилась, — для чого це?

— Ми здається домовились, — він глянув на мене крізь окуляри з-під лоба.

— А ви…— я затамувала подих, — ви обіцяєте, що це залишиться між нами? Не вийде за стіни цього кабінету?

— Ну-у-у… так. Це… інформація лише для мене, для справи.

— І більше ніхто цього не дізнається?

— Ні. Обіцяю, — його тон став незвично мʼякшим, що здивувало мене і змусило повірити.

— Моє справжнє імʼя… Єва, — я лиш на секунду завагалась, але пронизливий погляд Олексія наче не давав права брехати.

— Гарно, — коротко відповів чоловік і зробив запис до свого записника. Я важко прикрила очі.

— Нехай це закінчиться якнайшвидше.

— Отож… як ви потрапили сюди? Як стали дружиною Офелія Марковича?

— Це… через певні проблеми в моїй сімʼї. Так вийшло.

— Така відповідь мені не підходить, — Олексій різко підвівся і підійшов ближче, — ви повинні відповідати конкретно. Чітко. Чесно.

— Я кажу так як є. Для чого вам ця конкретика? Вона ніяким чином не впливає…

— Тут такі речі вирішуватиму я! — грубо сказав чоловік, — що пливає, що не впливає. Що важливо, а що ні. 

— В такому тоні розмовляти з вами я абсолютно не хочу, — я дивилась на нього з-під лоба, намагаючись вкласти у погляд всю свою злість.

— Добре. Добре, вибачте. Я погарячкував. Але мені потрібна правда.

— Так сильно хочете відправити мене за ґрати?

— Так сильно хочу розібратися вже у цій справі. І поїхати додому. Мені вже так набридло тут бути, це не маєток, я навіть не можу пояснити, як я тут почуваюсь. Тому говоріть.

— Більшого я не скажу. Моя сімʼя мала проблеми. Офелій Маркович згодився нам допомогти. Я ніби-то мала вийти за нього заміж, але він сказав, що це все буде просто на папері. Що йому потрібен лише співрозмовник і друг.

— Зрозуміло. І наскільки близькими ви стали з ним? Що робили? Як проводили час?

— Ну… ми… справді стали наче друзями. Він навчив мене садівництву, розповів про свої книжки, показав бібліотеки. Також навчив заварювати смачний чай. Ми часто говорили про його дружину, як він кохав та кохає її. Тут було повно їхніх фото, але після його смерті… ми вирішили, що доречним буде їх прибрати.

— Що ви робили востаннє, коли бачились з Офелієм Марковичем? — його питання були чіткі та гострі, я не встигала навіть обдумати їх, як одразу ж відповідала, ніби під гіпнозом.