13

Я оглянула простору залу ресторану з неприхованим захопленням. Високі білі стіни, великі люстри з яскравим світлом, тиха ніжна музика. На столах були застелені ідеально білі скатертини із сірими великими серветками, на яких, ймовірно, стоятимуть тарілки. До нас відразу підійшов офіціант та запропонував води. Потім дав два меню, але коли я відкрила його, то просто розбіглись очі від різноманіття. А ще стало ледь не страшно від того, які цифри були написані поруч зі стравами.

— Ти щось вибрала? — спитав Адам, не відриваючи очей від свого меню.

— Ні, — тихо відповіла, — я не знаю…

— Що з тобою? — чоловік врешті підняв на мене очі і мабуть здивувався моєму трохи розгубленому стану.

— Вибач, я просто ніколи не була в таких дорогих ресторанах.

— А в яких була?

— Чесно…не була, — я провела рукою по ніжній скатертині, — лише в дешевих кафе.

Я сумно дивилась перед собою і згадувала стіл у нас на кухні. На ньому ніколи не бувало ніякої гарної скатертини, лише інколи могли лежати обдерті сторінки газет, якими батьки застеляти стіл, коли до них приходили чергові гості та приносили неймовірно смердючу рибу. І в кафе, де я працювала, столи теж були застелені чимось темним, щоб не було так видно плями і рідше доводилось прати. Тому таке місце для мене справді було чимось новим.

— Тоді я зроблю замовлення для нас обох, ти не проти? — спокійно спитав Адам, а я лиш кивнула. Тому він замовив якийсь салат та суп. Потім ще хотів попросити вина, але згадавши, що я не пʼю, більше не замовляв нічого.

— Все так смачно виглядає, — я оглянула страви і непомітно їх понюхала.

— Отже…— Адав узяв виделку та почав їсти, — сьогодні у нас вечір, коли ми розповімо одне одному щось про себе. То ж… питай, що тебе цікавить. 

— Отак відразу? — я трохи здивувалась.

— А для чого тягнути? Ми тут для цього і знаходимось. Ну і ще я дуже хочу вибачитись перед тобою.

— Ну… добре. Які у тебе були стосунки з братом?

— Не думав, що тобі буде цікава ця тема, — Адам здивовано підняв брови, — але гаразд, я відповім. Стосунки у нас з ним були ніякими. І це не перебільшення. Ми вийшли з ним трохи… різними. Наше життя склалось так само. Але батько мав слабкість до приречених, тому в якусь мить всю увагу почав приділяти йому. А я був лише так… Він тижнями міг не цікавитись, як у мене справи. Зате про нього знав усе до кожної деталі і постійно намагався витягти його з тієї багнюки, у яку він так сильно погруз. Я йому не раз казав, що все дарма і що він не зміниться. Але… Потім мені запропонували роботу закордоном і я рішуче погодився. Не хотілося більше бути поряд з байдужим батьком та братом-наркоманом. Він помер вже потім, коли мене вже досить давно тут не було. Мені зовсім не було його шкода.

— Я думала, між рідними є хоч якісь почуття…— невпевнено сказала я.

— До огидних людей немає ні почуттів, ні співчуття. Він сам довів себе до цього, то чому ж я маю його жаліти? 

— Мабуть добре, що ваша матір не дожила до того, як її дитина себе так знищила, — задумано відповіла.

— Це так. Можу тепер спитати я?

— Ну… питай, — я відчула, що знову спотіли долоні. Адже зараз він буде запитувати про моє життя, про все, що я так старанно приховую.

— Як тебе звати?

— О… ну ти ж… знаєш.

— Ні, — Адам заперечно похитав головю, — я лиш знаю вигадану Зозулю, яка чомусь приховує справжнє імʼя.

— Звідки тобі знати, що Зозуля вигадана? Може у мене були дивні батьки і дали таке імʼя.

— Знаєш, за життя я бачив і спілкувався з багатьма дивними людьми, та жоден з них не називав свою дитину пташкою.

— Ну, а у мене ось так і вийшло. Я скажу лиш… що це не зовсім батьки дали мені це імʼя. Назвала я себе сама. Через них. Щоб не бути повʼязаною з ними, щоб нічого не нагадувало про них. Мені достатньо схожості в дзеркалі, яку ніяк не змінити.

— Чому ти так категорично говориш про своїх батьків?

— Це… наслідок мого складного життя з ними. Про це навіть неприємно згадувати.

— Тебе вони били? — стривожено запитав чоловік.

—Т-так…— тихотвідповіла я, провівши рукою по шиї, — у мене було складне дитинство.

— Це тому ти опинилась у мого батька?

— Ні. Не зовсім. Але це вже друге питання від тебе, а зараз моя черга.

— Гаразд, питай далі, — Адам посміхнувся і зробив ковток води.

— Ти колись закохувався? І взагалі, які в тебе погляди на стосунки, на сімʼю.

— Не закохувався. Чесно, не дуже розумію це почуття. Весь час я лише розважався із жінками, яким було потрібне лише задоволення, як і мені. А про сімʼю й мови не може бути. Мені подобається належати лише собі. Але…— він зробив явний акцент на цьому «але», — мені здається, що є одна людина, яка дуже впевнено може змінити всі мої переконання.

Я відчула, як запалали щоки. Адже він говорив це і дивився просто мені в очі. Погляд був дуже впевнений, то ж я відчула, що пробігли мурахи по всьому тілу і легенько затряслись коліна.

— Сподіваюсь… ця людина для тебе дійсно особлива, — трохи хриплим голосом відповіла.

— Не сумнівайся, — він легенько посміхнувся, — цю особливість навіть важко передати. Бо такого я ще ніколи не відчував. І тобі я вже це казав. Тепер моя черга. Ем… який твій улюблений колір?

— Мій!? — голосно перепитала я і налякавшись, оглянулась навколо. Проте столики стояли приблизно далеко одне від одного, то ж ніхто не звернув уваги на мене.

— Ну не мій же, — Адам по-доброму засміявся і нахилив голову на бік, — дай вгадаю. Червоний.

— Це гарний колір. Але ні. Найбільше я люблю фіолетовий та синій. І всі їхні відтінки. Вони для мене особливі, тому що дивлячись на ці кольори, я відчуваю спокій. Вони холодні і ти ніби відчуваєш цей спокійний холод всередині, коли дивишся в синє нічне небо або ж фіолетовий захід сонця. А ще вони разом дуже гарно поєднюються. 

— Ти мабуть дуже творча людина. Я б ніколи не зміг так гарно описати просто колір. Для мене це всього лиш частина веселки.

— Але кольори це не тільки веселка.