12

Я дивилась на чоловіка переляканими очима, а його погляд набув не баченої ще мені суворості. Важко ковтнувши, я відійшла від дверей і спробувала заспокоїтись, щоб ніяк не виказати себе.

— Ти що підслуховуєш? — холодним тоном запитав Адам.

— Я? Що… ні, це зовсім не те, що ти подумав.

— Але ж ти стоїш отут переді мною, впершись у двері. І ледь не підстрибнула, коли я вийшов. Не схоже це на «просто так».

— Не тільки ти можеш дивно поводитись, — фиркнула, щоб не здаватись винною.

— То що ти тут робиш? — Адам глянув всередину, легенько відкривши двері, мабуть, щоб перевірити чи до Олексія не дійшла наша розмова. Хоча ж крізь ці дурнуваті двері не чути взагалі нічого.

— Я… просто… обдумувала твою пропозицію.

— Яку ж? А, ти про вечір зізнань? І що ж…

— Ну, подумала… а для чого чекати і тягнути так довго. Давай організуємо це сьогодні. Ось, я і прийшла це сказати. Я ж не знала, коли ви закінчите розмовляти чи може вже закінчили. 

Адам косо дивився на мене, наче не повірив і підозрював. Я ж вирішила скористатися своєю найкращою посмішкою, щоб він відволікся і прийняв те, що я сказала. Після вчорашнього мені взагалі не хотілось ні з ним говорити, ні тим більше вечеряти. Але зараз у мене було трохи погане становище, то ж доведеться його потерпіти.

— Ну що ж… я не проти, — емоції на його обличчі помʼякшали, — будь готова ввечері.

— Не хвилюйся, — я знову посміхнулась і Адам, провівши долонею по моїй руці, спішно пішов по коридору.

Цього разу двері таки залишились привідкритими і я акуратно зазирнула всередину. Олексій стояв, впершись до стола і переглядав папери. Він був зосереджений і навіть якийсь злий. Не знаю, чим я керувалась в той момент, але мені дуже треба було знати, що він міг розповісти Адаму. То ж легенько постукала і боком просунулась в щілину відкритих дверей.

— Можна? — якимось дивним для себе тоном спитала я.

— Що? А, це ви…— Олексій лиш на мить відірвався від читання паперів, щоб глянути на мене і знову повернувся до своїх справ. — Навіть не уявляю, для чого ви прийшли сюди. Порозмовляти? Вам самотньо? Невже компанії Адама Офелійовича не достатньо.

— Я не сумнівалась у вашій любʼязності, — я закотила очі і мені хотілось якнайшвидше звідси піти, бо чомусь я забула, як цей детектив діє мені на нерви.

— То ви щось хотіли? Будь ласка, кажіть швидше, у мене зараз трохи мало часу. Може прийшли в чомусь зізнатись…

— Про що ви говорили з Адамом… Офелійовичем, — я вирішила сказати більш офіційно.

— Чого вас це цікавить? — Олексій косим поглядом кинув на мене і різко відклав папери, — здається, якби це вас стосувалося, то ви були б тут присутні.

Після цих слів мені стало трохи спокійніше, бо виходить, ця тема ніяк не зачепила історію моїх батьків та відповідно мене. Але відступати зараз було б надто дивно, тому я вирішила продовжувати.

— Ну просто… так треба. Офелій Маркович свого часу дещо розповідав мені… Дещо, що торкалось подібної теми. І я хочу для себе зрозуміти, що саме ви могли дізнатись.

— Цікаво, що ж він міг вам сказати, — детектив відклав свої папери, схрестив руки на грудях і пильно дивився на мене, ніби шукаючи, в якому місці я брешу.

— Я хочу спочатку почути вашу інформацію. І якщо вона співпадає з моєю, тоді я розповім. Не хочеться дарма відкривати таємниці Офелія Марковича, — говорячи це, я мимоволі згадувала нашу першу з ним розмову в автомобілі, коли чоловік говорив про свого сина.

— Як благородно, — Олексій скривився, наче я сказала йому якусь дурню. Від цього виразу обличчя в мені закипіла злість, що захотілось його сильно вдарити.

— Невже так важко поділитися, — фиркнула я, — ви ж готові були говорити про це ще там в коридорі.

— Але Адам Офелійович привів мене сюди. Лише мене, без вас. Отже, ви цього чути не повинні.

— Я і без Адама знаю багато чого про його батька, — я стисла зуби і закотила очі.

— Звідки у вас таке зухвальство? — Олексій нахмурив брови і повільним кроком почав підходити ближче до мене, — ви що забули, що зараз підозрюєтесь у вбивстві? І лише ви. Я б на вашому місці не був таким спокійним.

— Так, я спокійна і впевнена. Бо я нікого не вбивала, — я зробила крок йому назустріч, щоб показати, що мені не страшно. Хоча коліна трохи тремтіли. 
Олексій продовжував уважно розглядати мене, наче намагався знайти деталь від пазла, яка вже довго відсутня. Пронизливий погляд холодних сірий очей пробирав наскрізь. Я намагалась бути сміливою і витримувати цей зоровий контак, але це було надзвичайно важко. Це все так затягнулось, що навіть мені здалось, що Олексій посміхнувся. Але кліпнувши, я знову зустріла суворий гострий погляд.

— Я дізнався про сина Офелія Марковича. Що він звʼязався з небезпечними людьми, які через нього продавали заборонені речовини. І він теж був їх клієнтом. Але перед смертю чоловік створив проблеми тим людям і не встиг їх вирішити, тому втрутився батько. Але яким чином і що саме він зробив, цього я поки не знаю. То ж я поділився цим з Адамом Офелійовичем, може він щось про це знає. Чи часом не могли ті люди заподіяти шкоду його батькові. Але він про це нічого не знав, крім того, що брат помер від передозування.

— Так…— коротко відповіла я, — це те ж саме, що знала і я. Отже… все нормально, — я говорила повільно і чомусь тихіше, ніж раніше, не відриваючи свого погляду від Олексія. Він теж уважно спостерігав за мною і на мить мені здалося, що його погляд потеплішав. Я відверто здивувалась, але вже в наступну секунду бачила лише його потилицю.

— Отже, на цьому ми закінчили, — він повернувся до столу, продовжуючи перескладувати свої папери.

— А від вас любʼязності не дочекаєшся, — фиркнула я і вже зібралась йти геть.

— Любʼязність неможлива з тими, хто підозрюється у вбивстві, — він кинув на мене байдужий погляд через плече і це стало останньою краплею. Я кулею вилетіла з того кабінету, бо ще декілька секунд і я б такого йому наговорила, що він би арештував мене не задумуючись. Зупинившись в коридорі, я згадала, що домовилась з Адамом сьогодні на вечір розмов. Мені не дуже цього хотілося після того, що він вирішив собі дозволити, проте діватись уже було нікуди. То ж щоб вбити час я вирішила прочитати якусь книгу в бібліотеці.