11

Я прокинулась і повільно розплющила очі. Сонце світило прямо в обличчя, тому я накрилась ковдрою з головою і знову спробувала заснути. Але вже нічого не вийшло. Вставати з ліжка не хотілося взагалі, я відчувала себе абсолютно безсилою. Ще й та вчорашня дурна ситуація з Адамом. Мені взагалі тепер не хочеться його бачити та розмовляти з ним. І не тому, що я образилась. Просто мені стало неприємно від нього. Від того, що він так легко захотів заволодіти мною, думав, що я піддамся на його чари та одразу ж побіжу стрибати до нього в ліжко. Я прокручувала вчорашню розмову знову і знову та від цього починала ще сильніше злитися, то ж вирішила, що варто це закінчувати і підійматися. Ще й живіт так неприємно скрутило від голоду, хотілось якнайшвидше чогось перекусити. Сівши на ліжку, я солодко потягнуалсь і зауважила на своєму столі велику довгу білу оксамитову коробку. Спочатку це здивувало, а потім пройшов мороз по шкірі від того, що я забула зачинити двері і хтось сюди заходив. Коли? Серед ночі? Зранку? Чому я навіть не чула цього… Повільно піднявшись на ноги, я акуратно підійшла до столу. Знову заскрипіла та дурнувата підлога і я подумки вилаялась. Чому саме в моїй кімнаті вона вирішила зіпсуватись першою. Зблизька коробка була ще більшою, проте дуже гарною. На білому оксамиті навіть де-не-де мерехтіли блискітки. Я провела рукою по ніжномк матеріалу і спробувала знайти, може, хоча б якусь записку. Але нічого не було, лише ця таємнича коробка. Я знайшла магнітний замок і повільно підняла кришку. І яким же було моє здивування, коли всередині виявилось багато акуратно складених рожевих троянд. Я легенько провела пальцями по ніжних бутонах і взяла в руки одну квітку. Вона, як і інші, була в невеликій особистій «вазі», схожій на маленькі колбочки. Це було так гарно, але водночас так дивно, бо такого я ще жодного разу не бачила. Звикла до звичайних квітів у простій вазі. Я повернула троянду на місце і продовжила ними милуватись. Поки не відволік стукіт у двері.

— Заходьте, — відповіла я.

— Доброго ранку, — у шпарині зʼявилась усміхнена Ірина, — як тут у тебе справи?

— Нормально, заходьте, — я жестом запросила її до кімнати.

— Так давно не приходила до тебе, так давно не пліткували, — жінка засміялась і зморшок на обличчі ніби стало більше, — чесно, я так втомилась. Цей син Офелія Марковича якийсь такий… завантажує роботою, наче я молоденька дівчина. Ще й цей якийсь ремонт затіяв. А від тих дурних робочих лише один бруд, вже руки болять по декілька разів на день мити підлогу.

— А до речі, де вони? Давно я не чула від них шуму.

— Працюють в іншому крилі будинку, — жінка похитала головою, — набридли вже, там якраз моя спальня.

— Ну…— я знизила плечима, — зате буде нормальне світло.

— Що правда те правда, — Ірина склала руки ніби в молитві, — а це що за така краса? — жінка повільно підійшла до коробки з трояндами.

— Не знаю. Знайшла тут на столі, коли прокинулась.

— Вони справжні? — щиро здивувалась покоївка.

— Так, ось, — я дістала вже більше квіток і показала їй їх, — у них індивідуальні вазочки. Це так цікаво.

— Хто це таке вигадав, — вона похитала головою, — скільки ж там тої водички, бідна рослина.

— Ну вона й так бідна, її ж зрізали…— сумно сказала я.

— Чекай… зачекай, я принесу нормальну вазу. Бо ще завʼяне така краса. 
Вона вибігла з кімнати, а я продовжила дивитись на квіти. В голові відразу ж зʼявилась думка про те, від кого могли бути ці квіти. В цьому будинку є лише два чоловіки, що могли таке зробити. Але звісно ж, Олексій одразу відпадає як варіант. Отже Адам. Намагається завоювати моє вибачення чи думає, що квіточки допоможуть йому у огидних планах. Після цих думок захоплення від цього букета одразу ж зникло. І в той же момент повернулась Ірина з вазою повною води та ножницями.

— Думаю, я не дуже хочу, щоб ці квіти були тут…— заговорила я до Ірини.

— Чому? — вона щиро здивувалась, — щось не так?

— Я просто… зрозуміла, від кого вони. І для чого.

— Від Адама Офелійовича? — вона лукаво посміхнулась.

— Звідки ви…

— Ну припини ж, хіба тут є ще молоді чоловіки? Сумніваюсь, що він нашого дворецького. Та й тим більше, я декілька разів бачила, як він дивиться на тебе. Ех, мені б хтось хоч один такий погляд кинув, — жінка замріяно подивилась в стелю.

— Байдуже. Не хочу цих квітів. Ми вчора з ним трохи… ну ні, сильно посварились. І тепер Адам таким чином намагається заслужити вибачення. Але цього не буде.

— Зозулько, ти що? Ти хочеш відшити такого чоловіка?

— Що в цьому такого? — я трохи обурилась.

— Не знаю, що там між вами сталося, мене це ніяк не обходить. Але дивлячись на нього, я чітко бачу його батька. А я знаю, що ви з Офелієм Марковичем непогано здружились. То ж уяви, що його син буде кохати тебе так само, як батько свою дружину. 

— Сумніваюсь, що він взагалі здатен кохати, — я розізлилась і почала діставати з коробки троянди, знімати з них колбочки та косо обрізуючи, злісно ставити у вазу.

— І ти це зрозуміла лише через одну сварку?

— Він образив мене.

— То змусь його вибачатись. Довго. Часто. Але ж таки пробач. І не відмовляйся від будь-яких подарунків. Хіба ж тобі не приємно було отримати такі гарні квіти?

— Було б приємніше, якби це був набагато простіший букет. Звичайний. І вручений мені особисто в руки. А не так тихо…

— Якби я була на твоєму місці, то вже б давно з ним одружилась, — Ірина засміялась і її дуже заразний сміх змусив посміхнутись і мене.

Коли я закінчила переставляти квіти у вазу, залишилась лише та коробка і купа колбочок. Ірина забрала це все і сказала, що ця коробка така гарна, як мені не шкода її викидати. Але я проігнорувала жінку, стоячи біля вікна, бо поставила вазу з квітами на підвіконня. Вона пішла і я залишилась сама. Вже й зовсім забула, що була голодною і хотіла піти поїсти. Через вікно на вулиці я побачила Олексія, що сидів на лавці і розмовляв з одним із робочих маєтку. Той щось розповідав, а дектевив робив записи у свій блокнот. І я згадала, як читала його, що там абсолютно не було нічого цікавого. То ж що він постійно туди пише? Чи може просто робить вигляд, щоб здаватись розумним та зосередженим. Я похитала головою і ще раз понюхавши квіти, таки вирішила піти вже практично обідати, бо сніданок давно закінчився. Йдучи коридорами, я піднімала голову і бачила, що справді усі світильники були замінені на ті, що з лампами. Вони і далі були у вінтажному стилі, щоб не вибиватись з інтерʼєру. І я вже уявила, як же стане більше світла, коли нарешті все запрацює. Бо тепер маєток був навіть без свічок у коридорах, то ж ввечері тут була кромішня темрява. Спустившись сходами вниз вже практично біля кухні я зіштовхнулась з Адамом, який нічого не бачив навколо, бо щось набирав у телефоні.