10

— Ви поводитесь зовсім непрофесійно, — я уважно дивилась у його металеві очі, які наче палали гнівом, — відпустіть, — я знову сіпнулась і він послабив хватку, але руки так і не пустив.

— А ви поводитесь легковажно, — суворо сказав Олексій, — думаєте, стосунки з Адамом Офелійовичем вас врятують? Ха! Кого ж він обере? Дівчину, яка вбила його батька?

— Перестаньте! — я таки видерла свою руку і якби поглядом можна було б вбивати, то обовʼязково зараз це зробила з цим жахливим детективом.

— Кожен ваш новий вибрик переконує мене в тому, що ви винні. Кожен. Кожного дня.

— Так доведіть це, — просичала, — поки що ви тільки кидаєтесь словами. Зробили лише один обшук і це всі ваші дії? — не знаю, звідки в мені взялося стільки сміливості в той момент, що я говорила такі речі. Бо тоді, коли він знайшов ту пробірку, мені було страшно до смерті.

— Не сумнівайтесь, доведу, — рівним тоном відповів Олексій, — і ви ще пожалкуєте, що розмовляли зі мною в такому тоні. Гарного вечора, — він кинув на мене косий погляд і пішов геть. 
Я ж вперлась спиною до одвірка і намагалась приборкати нерівні і швидкі удари серця , бо під час нашої розмови я наче перестала дихати. За той час Адам уже завершив свою розмову по телефону і повернувся. Він уважно дивився на мене, хоч я і намагалась не подавати виду, що зі мною щось не так.

— Все нормально? — він провів долонями по моїй руках і від цих дотиків відразу пробігли мурахи.

— Так… це просто… голова розболілась, не звертай уваги.

— Ти замерзла? — чоловік подивився на мою гусячу шкіру.

— Ні-ні, — заперечила я і намагалась втримати свої емоції, лиш би не розчервонітись.

— Нас перервали на такому приємному моменті, — його голос став тихим, таким… інтимним.

— Вибач, але… мені зараз трохи не до цього, — я мʼяко відштовхнула його, — справді болить голова. Хочу трохи відпочити.

— Точно все нормально? — він дивився мені в очі з-під лоба.

— Ага, — я провела пальцями по його долоні, — побачимось… пізніше.

В будинку мені було дуже душно, неприємно, тому я вирішила побути трохи навулиці. Вдихнувши вечірнє тепле весняне повітря, я захотіла провести час на тій же плетеній гойдалці. Хитаючись туди-сюди, я дивилась на зоряне небо і думала про своїх батьків. Що за стільки часу вони навіть не поцікавились, як я тут живу, чи все нормально, чи взагалі я тут є. Може мене продали ще кудись далі чи щось гірше… Хоча, свої телефони вони в черговий раз могли здати в ломбард або ж обміняти їх на ще одну пляшку. Таке вже бувало неодноразово. І я мусила бігати ледь не по всьому місту і шукати їх. В такі моменти мені хотілось провалитись крізь землю, особливо коли знаходила їх в нашому відділку і вислуховувала від дільничого про всі їхні пригоди. Гидко. Розумію, що батьків не обирають, але дуже часто я мріяла це зробити. Після чергових побоїв чи того, як вони витрачали наші мізерні гроші на випивку та цигарки замість їжі чи оплати за світло. Це було жахливе життя. Я похитала головою, щоб позбутись цих спогадів, бо від них насправді мене починало нудити. Мабуть я просиділа тут вже досить довго, навіть задрімала. Бо коли розплющила очі, то побачила Адама, який йшов до мене з пледом у руках.

— Думаю, це тобі зараз дуже потрібно, — він посміхнувся і накинув на мене мʼяку тканину.

— Насправді, не дуже то й холодно, але дякую, — я поправила плед, щоб стало зручніше і запросила чоловіка сісти поряд.

— Що з тобою? Після нашої… останньої розмови ти сама не своя. Я може зробив щось не так?

— Ти тут ні до чого, — я важко видихнула і вперлась до спинки гойдалки, закинувши голову, — просто коли ти пішов, я розмовляла з Олексієм. І він знову мені погрожував. Це так складно витримати.

— Бачу, що він дуже серйозно взявся за цю справу. Але… я можу сказати, що він молодець. Тільки от досі так і не знайшов того, хто отруїв тата, — Адам подивився на свої пальці.

— Я розумію, що це твоє найбільше бажання — знайти вбивцю, але чомусь цей Олексій думає лише на мене. Більше нікого не перевіряє. А я не робила цього, — я сховала обличчя в долонях, — я вже починаю подумувати про те, що краще б напевно була хоч в чомусь винна, щоб це все було виправдано. А ще деколи мрію, щоб якогось дня раптом відчинились двері, ввійшов Офелій Маркович і сказав: «Я живий, не хвилюйтесь. Це був просто розіграш. Зозуле, ти вільна. Можеш йти куди заманеться».

— Так, це було б дуже добре, — чоловік сумно посміхнувся, — але на жаль, я бачив його холодне сіре тіло. Він більше ніколи не прийде. Ні-ко-ли.

— А я ніби назавжди стану заручницею цього маєтку, — тихо відповіла я, щоб Адам цього не почув.

— Зозуле, — він акуратно взяв мене за руку, — я вже казав тобі, що вірю і знаю, що ти цього не робила. І навіть якщо Олексій якимось дивом доведе протилежне, то ніколи в це не повірю. І всіма своїми силами буду боротись за правду. 

— Дякую, — прошепотіла я, бо відчула, як на очах запекли сльози.

— Ти особлива дівчина, — він підсунувся ближче до мене і заправив пасмо мого волосся за вухо, — особлива для мене. У мене були різні жінки, але це так… була лише розвага. А з тобою все інакше.

— Ну… комплімент так собі, — я засміялась.

— От, ти вже смієшся, — задоволено сказав Адам, — але я не жартую. Я дуже радий, що зміг зустріти тебе. Хоч і за таких дурних обставин. І чому я не приїхав раніше, коли батько запрошував мене.

— Може мене тоді ще тут не було?

— А коли ти почала тут жити?

— Ну, близько пів року тому… десь так.

— Але чому? Я не розумію, щос спокунало тебе до такого? Молода, розумна, вродлива дівчина опиняється в полоні старого трохи дивного аристократа.

— Це…— я на мить замовкла, бо чомусь просто зараз мені хотілося про все йому розповісти. Але я вчасно себе зупинила, — довга історія. Дуже довга історія.

— Так часу у нас вдосталь, — Адам розвів руками.

— Ні, вибач, я не хочу зараз цим ні з ким ділитися. Особливо з тобою.

— Це прозвучало дуже образливо, — в його голосі було чутно роздратування.