9

— Що це? — вирішила спитати, бо якийсь внутрішній шок не давав нормально думати.

— Ви мабуть зараз хочете здаватись дурною? — Олексій суворо подивився мені в очі, — це практично прямі докази. Які ми знайшли у вашій кімнаті.

— Я не робила цього…— тихо сказала я і холодний жах почав розростатися по моєму тілу.

— Можете тепер казати що завгодно, — він ніби відмахнувся від мене, — це мені доводить багато чого.

— Але ж…— почала говорити, тільки зовсім не знала, що. 

— Що тут відбувається? — невідомо як тихо поруч зʼявився Адам і по-діловому оглянув мою кімнату.

— Обшук, — коротко кинув Олексій, — в кімнаті найголовнішої підозрюваної.

— Що!? — Адам голосно викрикнув і глянув на мене. Я ж лише підняла на нього очі повні сліз, а потім швидко відвернулась.

— І знайшли ми оце, — він показав уже знайомий мені пакет.

— І що ж це? — Адам вихопив його з рук Олексія і почав розглядати, — це отрута? Та, яка вбила мого батька?

— Ми ще нічого не знаємо. Лише знайшли. Потрібно відправляти на експертизу.

Адам зміряв детектива важким поглядом, наче готовий був його зараз вдарити.

— Ну-у… Може ви знайшли її відбитки?

— На жаль, жодних відбитків там не було. Ніби хтось добряче протер ту пробірку.

— То що це таке, — він мало не жбурнув тим пакетом в Олексія, але той встиг його зловити, — безсмістовні звинувачення.

— Адаме Офелійовичу, — детектив дивився на чоловіка максимально здивованим поглядом, — ви ж звернулись до мене, щоб знайти вбивцю.

— Так, звернувся. Але я хотів якісної роботи. А не пустих звинувачень, — Адам глянув на мене і від цього сльози по моїх щоках потекли сильніше.

— Але ж…— не зміг закінчити Олексій.

— Все, досить. Приберіть тут і поставте все на свої місця. І потім обовʼязково прийдете до мене, коли зробите свою експертизу.

Адам кинув ще один неприємний погляд на Олексія, який стояв наче вкопаний, і підішов до мене. Обійнявши за плечі, почав відводити подалі від кімнати. Я ж не могла чомусь ніяк заспокоїтись. Мене охопило дрібне тремтіння і ніяк не закінчувались сльози, які доводилось раз за разом витирати. Чоловік уважно глянув мені в обличчя, а потім різко обійняв. Притулив голову до своїх грудей і погладив по волоссі. Я відчула запах його парфуму в перемішку з запахом випраного одягу. Також відчула його тепло. І ніби камінь з плеч впав, я розридалась на його грудях, відчуваючи, як мокне тканина його сорочки від моїх сліз.

— Я нічого не робила, — схлипуючи, заговорила я, — не вбивала… я… це не я…

— Не бійся, — Адам продовжував гладити моє волосся, — я знаю. Знаю. Ти не могла цього зробити.

— Він не заспокоїться…він…він почне вигадувати щось інакше. І таки звинуватить мене.

— Навіть не думай про таке, — Адам врешті охопив моє обличчя руками і підняв голову, щоб подивитись в очі, — я не дам тебе образити, чуєш? Ще раз кажу, я вірю, що ти не робила цього.

Я заглянула в ті яскраві блакитні очі і чомусь мені дуже хотілося йому вірити. Хотілося, щоб він отак огортав мене в своїх обіймах завжди, захищаючи від цілого світу. Я відчула, що притулилась тілом до нього сильніше, але Адам на це ніяк не відреагував, ніби так і мало бути.

— Більше не плач, — чоловік забрав з мого обличчя волосся, яке намокло від сліз і прилипло до шкіри, — як ти взагалі впустила їх?

— Не впускала…— я винувато опустила очі, — я вчора ввечері ходила до бібліотеки, а там було так тихо і добре, що просто заснула. Прокинулась аж сьогодні вранці. Приходжу, а тут таке…

— Отже, ти не вечеряла і не снідала, — Адам нахмурив брови, — пішли, — взявши мене за руку, потягнув до сходів.

— Куди? — майже скрикнула я.

— Буду тебе годувати.

Він привів мене на кухню і всадив за стіл. Кухарок відправив на обідню перерву, хоча до обіду ще було трохи далеко і одягнув фартух.

— Що ти збираєшся робити? — я підняла обидві брови.

— Ну, можливо, моя майстерність в приготуванні їжі не така, як у цих жіночок, але з моєю яєшнею точно ніщо не зрівняється. Ти такої ще не їла ніколи, — серйозним тоном сказав Адам і почав витягувати продукти. Я слідкувала за його впевненими рухами і тим, як вільно він поводить себе на кухні, що випадково засміялась.

— Вибач, — я прикрила рот рукою.

— Чого смієшся? — Адам не по-злому, але серйозно спитав.

— Та просто, незвично так, ти весь такий діловий, вічно в костюмі та з телефоном. А тепер в милому фартушку на кухні робиш яєшню. І при тому, що дуже впевнено це робиш.

— Ну, я не завжди жив так, щоб мені підносили готову їжу. Був період, коли доводилось готувати. І зізнаюсь, це мені подобається.

— До речі… вибач, можливо це питання буде незручне і я зрозумію, якщо ти не захочеш відповідати. Але чому Офелій Маркович мені розповідав тільки про одного свого сина, який помер?

— Нічого, все нормально, — Адам косо посміхнувся, — просто мій брат був дуже пропащий. Це було видно майже одразу. Тому батько вважав просто своїм обовʼязком з ним панькатися. Я ж одразу йому сказав, що він колись погано закінчить і нехай він відпустить його. Але він мене ніби не чув. Врешті, одного разу ми сильно посварились і батько сказав, що не хоче мене знати. Тому я просто зібрався і пішов геть. Мабуть тому він вважав, що у нього є лише один син, — Адам на мить задумався, — хто ж знав, що його любий синочок вмре швидше за нього, а я буду добиватися правди про його власну загибель. Але я ніколи не ображався на батька, бо навіть десь міг його зрозуміти.

— Це все дуже… сумно, — коротко відповіла я.

— Така доля тих, хто живе у таких маєтках, — він розвів руками, — але годі вже про погане. Зараз ти спробуєш витвір кулінарного мистецтва.

Адам поставив переді мною тарілку, від якої йшов просто неймовірний аромат. Або це просто я була настільки голодна. Яєшня була справді дуже смачною, але звісно ж, слова Адама про неї були перебільшені. Потім звідкись він дістав пляшку червоного вина і два келихи.

— Взагалі-то, — я зробила невелику паузу, — я не пʼю. Зовсім.