8

— Привіт, — чоловік зробив затяг цигарки і випустивши дим у відчинене вікно, викинув туди ж недопалок.

— Ти палиш? Так ще й смітиш? — я здивовано підняла одну брову.

— Інколи. Коли нервую. А недопалок це таке… я просто розгубився, ти так різко увійшла.

— Справді, — я косо глянула на нього і акуратно поклала блокнот на стіл, щоб він не побачив, що це, — дуже неочікувано і різко я увійшла до своєї кімнати. Думаю, мені варто звідси переїхати кудись інакше, де замикати двері можна з обох сторін, а не лише з середини.

— Та годі тобі, — Адам посміхнувся наче хитрий кіт, — невже не рада мене бачити? — чоловік підійшов ближче і я відчула запах диму. В памʼяті відразу зʼявилась мама, яка могла скурити пачку цигарок за декілька годин.

— Можливо. Але мені не подобається, що ти так просто сюди заходиш, як до себе додому.

— Ну маленька поправочка… це і є мій дім.

— Я б з радістю його покинула, — я косо глянула на чоловіка і хотіла відійти в інший куток кімнати, але він підійшов до мене швидше і схопив за руку. 

— Не ображайся, будь ласка. Я просто пожартував.

— А я ні, — я уважно дивилась йому в очі, які знову зачаровували своїм кольором, — я хочу іншу кімнату із замком з обох боків.

— Тут таких небагато, до речі. Ну одна з них моя, то ж якщо ти хочеш…

— Добре-добре, годі, — я звільнила свою руку з його хватки і підняла догори, відступаючи, — мені підходить ця.

— Зозуле, що таке? Ти боїшся мене? — Адам схилив голову набік.

— Не боюся, — буркнула, — ну може…трохи. Вибач, просто це все для мене якось дивно. Вважай мене дурною, але раніше про почуття, стосунки та залицяння я читала лише в книжках і бачила фільми. Я нічого про це не знаю. Не знаю, як на таке реагувати. У мене ніколи не було подруги, яка б розповіла про свої любовні пригоди. 

— Ого, — щиро здивувався Адам, — не думав, що у тебе в житті все так складно. Це тому мій батько допоміг тобі?

— Що? Ні! Боже…, — я прикрила очі рукою, — будь ласка, давай змінимо тему.

— А я вже думав, ти відкриєш мені свою таємницю. І ми зможемо зблизитись більше.

— Куди вже більше? Твій любий детектив й так думає, що я тебе зваблюю, щоб уникнути покарання.

— То скажи йому, що все навпаки. І зваблюю тебе я, — його блакитні очі блиснули хитрим вогником і від цього я важко ковтнула. Між нами була досить пристойна відстань, але я вже відчула, як сильно мені бракує повітря.

— Якщо…якщо ти не проти, давай поговоримо ще пізніше? Я хочу трохи відпочити. Тому, — я підійшла до дверей і відчинила їх, — не хочу здатись неввічливою…

— Нічого-нічого, я все розумію, — трохи розчаровано відповів Адам і пройшов до дверей, але прямо в проході зупинився, будучи максимально близько до мене, — ти сьогодні дуже гарна, — тихо сказав він, підморгнув і вийшов геть.  
Я голосно зачинила за ним двері і ще деякий час просто стояла і витріщалась на них. Почуваю себе повною ідіоткою. Адам проявляє до мене зацікавленість, а я поводжусь як дівчинка-підліток. Але і відмовити не хочу, бо все ж він досить привабливий чоловік і хотілося б дізнатись його краще. Але й погодитися отак одразу не можна, ми ж майже не знайомі. Я більше вірю книжкам, то там героїні дуже довго приймали залицяння своїх кавалерів. Чи то можливо я тільки такі книжки й читала? Але зараз мій погляд зупинився на столі і тепер мені випала нагода почитати дещо дуже цікаве. Я вхопила той блокнот, зачинила двері на ключ і зручніше вмостилась на ліжку. З відчиненого вікна, залишеного Адамом, повіяв теплий вітер і від цього я набралась сміливості. Відкривши блокнот на першій сторінці, я зауважила, що він почав його вести ще два роки тому. Дуже цікаво. Але потім стало ще цікавіше, коли гортаючи сторінки, я не знайшла нічого цікавого. Зовсім, а особливо по справі. Там були лише якісь маленькі малюнки, креслення, абсолютно неінформативні списки, незрозумілі мені слова та назви і ще купу всього різного. Жодного імені. Жодного слова про розслідування. Зовсім нічого. Лише в кінці блокнота було декілька якихось поліцейських документів, що були неакуратно складені. Але й там не було нічого такого. І це мене страшенно розізлило. Хоч я і чинила зараз дуже негарно і неправильно, але я мала бажання щось дізнатися, щоб мати чим себе захищати. А тут абсолютно нічого… Дурнуваті малюночкии і карикатури. Голосно закривши блокнот, я кинула його подалі від себе на ліжко. Потім теж впала на спину і прикрила долонями обличчя. Мені двадцять два, а я ще навіть жодного разу не жила нормальне життя. А зараз я ніби пташка, яку закрили в клітці і чекаю, коли прийде величезний кіт і прибʼє мене. Прибравши руки з обличчя, я повернула голову і ще раз подивилась на той блокнот. Яка ж я дурнувата. Треба було просто відразу віддати його Олексію і все. Повелась, як маленька дівчинка. Тому вхопивши той записник, я швидко підвелась і вийшла з кімнати і вирушила шукати його власника. Обійшовши майже всі відомі мені тут кімнати, Олексія ніде я не знайшла, але і на щастя зауважила, що робітники теж зникли. Прийшовши знову на кухню, виглянула у вікно і побачила, шо Олексій так і продовжує сидіти на гойдалці за книгою. Не дуже хотілось мені знову підходити та розмовляти з ним, але позбутися не своєї речі хотілось більше. Повільним кроком я вийшла на вулицю. На щастя, Олексій був так захоплений читанням, що помітив мене лише тоді, коли моя тінь впала на сторінки.

— Це знову ви? — він лиш на мить підняв очі і продовжив читати. Це нагадало мені останню нашу зустріч з Офелієм Марковичем. Під час тієї нашої останньої розмови він зробив так само. Якщо б не знати всієї історії, то можна б було подумати, що Олексій є його сином.

— Здається… це ваше, — я протягнула йому блокнот, на що він здивовано округлив очі.

— А…це… де ви його знайшли?

— На кухні. Під столиком. Мабуть ви загубили, коли снідали.

— А я його обшукався, — на диво мило відповів Олексій, — дякую, — він простягнув руку, щоб забрати блокнот і зупинився, уважно дивлячись мені в очі крізь свої окуляри.