7

Я сиділа на ліжку і довго вдивлялась у відчинене вікно. Стало холодно, тому я все-таки наважилась його зачинити. Взагалі не розумію, звідки така дурна реакція в мене на якогось чоловіка. Чому я так відреагувала на його увагу до себе. Ніби дика якась. Хоча, з моїм життям… Тільки я підійшла до вікна і простягнула руку, щоб зачиняти, переді мною зʼявилось знайоме обличчя. Я закричала і відбігла назад. А потім дуже розізлилась.

— Що ти робиш!?

— Чого ж ти така перелякана, не розумію, — Адам неприємно засміявся і обперся ліктями на підвіконник.

— Як ти… як ти тут опинився? — я все ж підійшла ближче і перехилилась через вікно. Побачила височезну драбину, на якій стояв чоловік.

— Ну для чого ж ти зіпсувала мій фокус.

— Поганий з тебе фокусник, — я схрестила руки на грудях, — тобі хоч не страшно на такій висоті?

— Тут не так високо, як тобі здається. Та й я нічого не боюся, — він хитро посміхнувся.

— Я помітила, — закотила очі.

— Чого ти втекла від мене? Це навіть було якось не ввічливо.

— Не знаю, — видихнувши, зізналась, — може… може я боюся темряви. 

— Боїшся темряви? — Адам знов засміявся, — і живеш у напівтемному будинку.

— Тут у мене немає вибору.

— А якби був вибір? Ти б втекла звідси?

— Що за провокативні питання? — я нахмурилась і оглянула вікно, — тут десь є Олексій? Чи диктофон? Ви випробовуєте мене?

— Що за нісенітниця, — Адам закотив очі, — ти у всьому шукаєш підступ?

— На жаль, тепер інакше я не вмію.

— А якщо я допоможу тобі? — серйозно спитав чоловік.

— Як?

— Доведу… намагатимусь довести, що ти не винна. І допоможу звідси поїхати. Або ж навіть поїдемо разом.

— Це все звучить дуже гарно, але…

— Ти не згодна? — він перебив мене.

— Вже пізно, — коротко відповіла я, — хочу спати. Добраніч, — я натягнуто посміхнулась і зачинила вікно прямо перед його носом. Адам уважно розглядав мене через скло і щось в цьому погляді мене приємно заспокоювало. Але щоб не піддаватись на це, я імпульсивно закрила штори. Вони, як і всі в цьому будинку, були дуже важкі та товсті, то ж що Адам робив далі я вже не бачила.

Я сіла на ліжко і аж тоді почала думати про те, що сказав мені Адам. Хоче допомогти. Цікаво, звідки у нього зʼявилась така ідея. А якщо справді я йому подобаюсь? І він не хоче, щоб на мене падали будь-які підозри в цій історії? Та ні, це якась дурня. Не могла я йому так сильно сподобатись за такий малий час. Більше я вирішила не думати ні про що, а лягти спати. Пройшовши до шафи по піжаму, я знову почула дурний скрип підлоги. Треба терміново з цим щось зробити або ж переїхати до іншої кімнати, бо цей звук дуже діє мені на нерви, а з часом він ставатиме все сильнішим. Вранці моє пробудження було дуже важким. Хоч і проспала я достатньо, голова була наче після якогось сильного удару. На годиннику було вже далеко за південь, то ж я дуже здивувалась, що мене ніхто не розбудив. Привівши себе в порядок, я вийшла з кімнати і зауважила, що в маєтку було якось надто шумно. Пройшовши трохи далі, майже до сходів, я побачила внизу купу якихось людей, судячи з одягу, це були якісь робітники. Вони носилися з драбинами, інструментами та якимись дротами. Я так і завмерла за крок до першої сходинки, спостерігаючи за ними.

— Привіт, — на сходах зʼявився Адам, який підіймався нагору із чашкою в руках, — як спалося?

— Нормально. Що тут відбувається? — я вказала рукою на тих робітників.

— А, це… я звичайно люблю все таке таємниче та містичне, але мене дістала ця вічна темрява з приходом вечора. Тому тут всюди повністю замінять всі світильники на нормальні з лампами.

— Серйозно? — я щиро здивувалась, — а як…

— Не турбуйся, — він перебив мене, — проводка тут є, хоч і трохи стара. І нормальне світло тут було, поки мій батько не вирішив зійти з розуму.

— Я думала ти хочеш зберегти все, що з ним було повʼязано тут, — з якимось сумом відповіла я і глянула на Адама. Він не був радісним, але його вигляд якось вже не був схожий на того, хто недавно втратив батька.

— Я ціную кожен куток тут, до якого приклав руку мій батько і кожну його річ. Та все ж, його вже нема. Цей будинок мій і я хочу внести сюди хоч краплю комфорту.

— Думала, ти будеш довше… у скорботі.

— Ти не знаєш, що у мене всередині, — якось суворо відповів чоловік, — я бізнесмен, мені не можна показувати свої слабкості. Я вже звик, що кожен хоче осудити мене за те, що я щось не так роблю, як комусь хотілося б.

— Вибач, — коротко відповіла.

— Не вибачайся, ти що, — він підійшов ближче і я відчула дуже приємний запах кави, що була в його чашці, — ти можеш казати мені все що думаєш, — Адам легенько провів пальцями по моїй щоці і від цього по спині пробігли мурахи.

— Я…я піду в сад. Тут зараз… буде дуже шумно, я таке не люблю, — я криво посміхнулась і поспішила по сходах не оглядаючись. Знову як ідіотка втекла. Але я ще ніяк не можу звикнути до такої активної уваги. Вийшовши надвір, я відчула на шкірі приємне тепло весняного сонця. Я взагалі обожнюю весну, коли все починає зеленіти і цвісти. Кожної такої весни я вірю і сподіваюся, що моє життя так само колись зміниться, як і природа навесні. Я пройшла в сад у своє улюблене місце, де під великим деревом стояла масивна плетена гойдалка. Біля неї було засаджено багато квітів, за якими я доглядала власними руками. Поки що вони ще не розпустились, але я вже не можу дочекатися, коли вони знову покажуть свою красу і я зможу знову трохи попоратись в землі. Я сіла на гойдалку і прикрила очі, насолоджуючись сонцем. Із маєтку доносились крики робітників і шум їхнього обладнання. Дуже не люблю метушню, тому не знаю, як зможу знаходитись тут під час всього цього ремонту. Поки я насолоджувалась тишею, то почула шум збоку, відкривши одне око, побачила Олексія, який наближався до мене. В думках почала благати, щоб він пройшов повз, але дива не сталося.

— Добрий день. Як ви? — доволі веселим голосом спитав чоловік, що мене неабияк здивувало.