6

— Нарешті ви тут, — задоволено сказав Адам, коли я прийшла до їдальні, — сідайте і нарешті нормально повечеряйте.

Я оглянула стіл і справді було аж занадто багато страв як для декількох осіб, при Офелію Марковичу такого ніколи не було. Хоч він і був доволі багатим чоловіком, але все робив з розумом. Адам самовдоволено надпив вино з келиха і продовжив вечеряти. У мене ж лише від одного погляду на їжу виникало бажання блювати. Але згадуючи, як я одягалась і штани на мені майже висіли, то зрозуміла, що поїсти таки не завадить. Ще й ця непритомність. Треба набиратися сил, щоб могти протистояти всьому цьому і захистити себе. Апетит прийшов із їжею і я зрозуміла, наскільки ж насправді була голодна. Тіло трохи розслабилось, але не надовго.

— Всім смачного. Вибачте, запізнився. Мусив надіслати звіт, — в залі зʼявився Олексій і абсолютно впевнено сів на один зі стільців поряд з Адамом та навпроти мене. Бажання їсти відразу ж зникло.

— Не страшно, — відповів новоспечений господар дому, — ми лише недавно почали, пригощайтесь

Я спопеляючим поглядом дивилась на Адама, він це помітив, але лише знизив плечима. Спочатку почала неймовірно злитись на нього, але потім сама себе зупинила. Яке йому діло до мене і моїх почуттів? В цій ситуації він точно за Олексія, тому що той знайде вбивцю його батька. Тому в них такі хороші відносини і Адам всяко намагається підлещуватись до детектива. Апетит у мене повністю зник, але я змушувала себе зʼїсти хоч ще декілька шматків, щоб більше не повторилась вчорашня ситуація.

— Як ви, Зозуле? — неочікувано для мене спитав Олексій, — вже оговтались? Як почуваєтесь?

— Нормально, — коротко кинула, — бувало і краще.

— Може ви чогось хочете? — спитав Адам.

— Так. Хочу. Пошвидше поїхати звідси, але на жаль…— я розвела руками.

— На жаль що? — примружившись, сказав Олексій.

— Мушу бути тут ще три роки. Ну ні… не три вже, два з половиною. Десь так.

— І хто це так вирішив? — Адам зацікавленно підсунувся вперед і впер голову на схрещені пальці.

— Ваш батько, хіба не очевидно? Все це записано у його заповіті. У нотаріуса.

— Якого? — здивовано спитав син Офелія Марковича, — я здається говорив уже з нотаріусом, але нічого такого він мені не казав.

— Вибачте, — я підвелась і витерла рот серветкою, — мені щось недобре. Хочу піти, а вам смачного.

Я швидко кинула поглядом на обох чоловіків і просто втекла. Завжди коли розмова заходить за те, чому я тут і всі інші повʼязані з цим теми, я хочу кудись сховатися. Наскільки ж мені соромно і образливо. І найгірше, що я не знаю, чого чекати далі. Той нотаріус сказав, що я не можу зараз нічого знати про останню волю Офелія Марковича щодо мене. Мусять пройти ті дурні три роки. Але я мабуть так довго цього не витримаю. Або якось підставлюся для Олексія і загремлю до вʼязниці. Поводжуся і думаю, наче винна. Але ж я цього не робила. Просто вся ця атмосфера дуже гнітить. Кожен раз, коли бачу того детектива, то перед очима зʼявляється обличчя Офелія Марковича і усвідомлення того, що його вбили. Але ж… він здається снився мені. Казав, що не я це зробила. Якби ж ще хоч натякнув, хто. Яке ж це безумство, я стою посеред коридору і згадую свій сон, у якому був покійник і сподіваюсь, що він мав би мені щось розказати. 

— Зозуле! — мене наздогнав Адам, а я лиш закотила очі.

— Що таке? — я зміряла його поглядом і лише зараз помітила, що він не був одягнений у якийсь зі своїх звичних костюмів, а у джинси та простий светр.

— Я бачу…бачу, що ви якась дуже засмучена. Все нормально?

— Ну ви це серйозно? — я голосно розсміялася, — мене звинувачують у вбивстві, якого я не робила. Я не можу виходити за межі цього дурнуватого особняка, це й ваш… Олексій готовий вгризтись мені в горло, бо впевнений, що я отруїла вашого батька. Ще питання є? — після всіх цих слів я мало не закипіла від злості.

— Ясно. Пішли, — Адам взяв мене за руку і почав вести кудись за собою.

— Стоп-стоп, — я різко зупинилася, — куди ви мене тягнете?

— На прогулянку, — серйозним тоном сказав чоловік.

— На яку… прогулянку…— я нахмурила брови.

Адам важко видихнув.

— Я бачу, як у вас всього за декілька днів погіршився стан, повірте, це помітно. І цей вчорашній випадок… Я не можу довести до того, щоб ви раптом захворіли чи ще щось. Ця новина про батька так мене вразила, що я забув геть про все на світі, навіть про ввічливість і гарні манери. Тому мушу виправлятися негайно. Отже, ми з вами йдемо гуляти.

І не давши мені навіть слова сказати, він знову взяв мене за руку і пішли ми тепер ще швидше. Я почала трохи хвилюватися, бо вже досить довго просиділа в цих стінах і далі саду нікуди не йшла. Тим більше, чомусь за нашою угодою Офелій Маркович не дозволяв мені виходити. Він цього мені так і не пояснив, але я думаю, напевно це ж було потрібно. Я не озвучувала цього Адаму, бо він би точно почав зараз розпитувати. Вже майже біля виходу ми зіткнулись з Олексієм. Звісно ж, куди ж без цього детектива.

— Ви кудись ідете? — він перевів погляд з мене на Адама.

— Так, трохи прогуляємось, — впевнено відповів чоловік, я ж просто мовчала.

— Але здається, їй заборонено виходити кудись, — Олексій вказав на мене своєю дурнуватою ручкою, якою постійно писав в тому блокноті.

— Хто це сказав? — обурився Адам, — ми не знаємо про це точно. А дівчині потрібно трохи розвіятись, свіже повітря. Якщо ви забули, вчора вона знепритомніла біля вас.

— Ну так, але…

— Вибачте, нам вже треба йти. Побачимось пізніше, — Адам натягнуто посміхнувся і вийшов. Я ж затримала переможний погляд на Олексію на секунду, а він очима готовий був мене вбити, і поспішила теж надвір.

Весна вже повністю огорнула природу, тому все було квітуче і повітря огортало приємним теплом. Я думала, що напевно ми кудись поїдемо, але Адам запропонував погуляти місцевістю, переконуючи, що хоч і давно, але тут він проводив дуже багато свого часу та все знає. Він запропонував пройтися довгою алеєю, яка була недалеко від будинку. На щастя, вона була освітлена, тому не було дуже страшно.