5

Не знаю, скільки часу ми простояли на тій терасі, бо моя свідомість ніби на якийсь час відключилася. Сльози уже не текли, стан мій практично урівноважився. Я розплющила очі і зрозуміла, що знаходжуся в обіймах Адама, вприраючись спиною йому в груди. Дихав він повільно і рівно, майже не відчутно. Його руки огорнули мою талію і зупинились на животі. Я зробила короткий рух головою і вухом зачепила його обличчя, щетина неприємно залоскотала шкіру. Потім наче від удару струму я сіпнулася, бо повністю усвідомила, як зараз все це виглядає, то ж різко відступила від чоловіка, мало не відпихаючи його від себе.

— Що таке? — здивовано спитав Адам.

— Для чого… для чого ви це зробили? — я не дивилась на нього і огорнула себе руками. На вулиці вже стало прохолодно, а такі обійми приємно зігрівали. Але це будо дуже неправильно.

— Зробив що? — він запитально хитнув головою і сховав руки в кишені. Я помітила, що він завжди це робить, коли нервує або проявляє емоції.

— Прийшли. Задурили мені голову. Обійняли, нащось.

— Знаєте, ви мабуть справді божевільна, — Адам засміявся, — я побачив, що вам погано, ви плакали. Чисто по-людськи захотів допомогти, підтримати. Так тепер ще й винним залишаюсь. Дуже гарно.

— Підтримувати можна…і в менш інтимний спосіб, — я подивилась на нього з-під лоба.

— Ви точно…— він розлився гучним сміхом, від якого стало дуже неприємно. Але зупинитися довго не міг, — ви зійшли з розуму. Тепер розумію, чому тато вам вирішив допомагати, — нащось Адам підійшов дуже близько.

— І чого ж?

— Він любив таких, як би це правильно висловитися, дивних людей. Безнадійних. Смішних, — він заправив пасмо мого волосся за вухо. Пальці Адама були ледь не льодяні, від чого я трохи здригнулася.

— Йдіть геть, — ображено випалила.

І чоловік не сказавши ні слова, лише хижо посміхнувся, пішов з тераси. Я ж знову обійняла себе руками і дивилась кудись в темну далечінь. Там не було нічого, лише непроглядна темрява. Така ж, як і моє життя. Потім щось змусило глянути мене вбік і побачила, що в одному з вікон другого поверху стояв Олексій та спостерігав за терасою. На секунду наші погляди зустрілися і він різко зник. Я ж продовжувала спостерігати за тим вікном. Щось у цьому чоловіку мене насторожувало. Зрештою, стало вже надто холодно, тому я вирішила повернутися до своєї кімнати. По дорозі в коридорі я зіткнулась з Іриною. Жінка виглядала втомленою та якоюсь розсіяною. Смерть господаря маєтку важким слідом відбилась на всіх.

— Як ти, дитинко? — жінка співчутливо погладила мене по руці.

— Нормально. Якщо можна так сказати, — я дивилась собі під ноги на ідеально вичищений килим.

— Не знаю, хто і що там такого понаговорював, що зробило тебе винною. З ким не говорила, ніхто не зізнається мені. Всім страшно. Але чомусь цей детектив вчепився саме за тебе.  

— Просто я тут в найбільш підозрілому становищі, — я важко видихнула, — але повірте, цього не робила.

— Ох, та ти що, — вона різко обійняла мене, — я і не думаю про таке. Ви з Офелієм Марковичем були як друзі, як донька з батьком. А він дуже хотів мати доньку, я знаю.

— Але його син вважає інакше, — він згадки про Адама по спині пробігли мурахи і відразу в голові зʼявився спогад з тераси, коли я була в його обіймах. Мене розізлило, що я дозволяю собі про таке думати і різко похитала головою.

— Що з тобою? — схвильовано спитала Ірина.

— Нічого. Голова болить, піду до себе, посплю.

— Давай я зроблю тобі відвар з ромашки та мʼяти, заспокоїть і голова не болітиме.

— Дякую, не треба, — я криво посміхнулась, — але я краще випʼю таблетку. Тепер тут це можна зробити сміливо, — я поклала руку жінці на плече і потім швидким кроком відправилась до своєї кімнати. 
Але це було б занадто добре, адже з-за кута зʼявилась рука, яка міцно вхопила мене вище ліктя і зупинила. Від неочікуваності я аж закричала.

— Що ви собі дозволяєте!?

— А ви не вмієте тримати себе в руках, — голос Олексія знову був рівним та злим, від цього хотілося його вдарити в обличчя.

— Як ви це уявляєте? Зʼявляєтесь тут різко в темному коридорі, ще й хапаєте за руку. Я й так вся на нервах, кожного звуку лякаюся.

— І чого б це? — він нарешті мене відпустив і відійшов на декілька кроків назад.

— Чого вам треба? — я несвідомо потерла місце, де була його рука.

— Просто шукаю деталі, — коротко відповів Олексій.

— Як для детектива, ви занадто злі.

— А ви все знаєте про детективів?

— Нічого не знаю взагалі, — буркнула, — і знати не хочу. Ви відбили усе бажання.

— Як провели час на терасі? — самовдоволено спитав соловік і вперся плечем до стіни.

— Питаєте? Здається, ви слідкували за мною, — я схрестила руки на грудях.

— Зваблення сина потерпілого це так собі ідея. При тому, що він підозрює вас. Як же це низько. 

— Я нікого не зваблюю, — я просичала крізь зуби.

— Отут, — він підняв догори свій блокнот, який виявляється весь час був у нього в руці, — всі мої спостереження і дані по цій справі. Ви може трохи наївна, не помічаєте, але я постійно за всім слідкую. І повірте, про вас там багато чого написано.

— Я не боюся ніяких ваших записочок. Тому що я ні в чому не винна.

— Що ще цікаво, пані Ірина єдина зі всіх, хто не вказав нічого проти вас, навпаки, навіть захищала. І тепер я бачу, як ви мило спілкуєтеся посеред темного коридору. Отже, на неї ви теж маєте якийсь вплив?

— Та ви взагалі себе чуєте!? — я розізлилась і підійшла до нього дуже близько, — раз ви вже так впевнені, то ось, — я протягнула йому обидві руки, — одягайте на мене наручники, викликаєте поліцію і все. Нехай вже нарешті закінчаться ці дурнуваті звинувачення. Я вже втомилася жити в постійній тривозі за своє життя!

— Що? — нахмуривши брови, спитав Олексій, — до чого тут ваше життя?

— Ні… я не… ні до чого, — я важко видихнула, бо щойно ледь не проговорилася, — вибачте.

— Вам хтось погрожує? — він зацікавлено глянув на мене і знову відкрив блокнот.