4

Я ходила по кімнаті туди-сюди, то поправляючи штори, то прибираючи неіснуючі пилинки зі свого туплетного столика. Зовсім недавно почалась вечеря, а я досі сумнівалась чи варто туди йти. В голові засіла навʼязлива думка, що Адам сказав прийти лише просто з ваічливості і він зовсім не хоче сидіти поруч за столом з ніби-то вбивцею свого батька. Але я зовсім не хотіла виглядати винною в його очах, тому все ж вирішила піти. Буду триматися гордо і впевнено, адже я нічого не робила. Розправивши своє волосся, я ще декілька разів глянула на себе в дзеркало і вийшла з кімнати у вже такий звичний мені дуже темний коридор. Величезним недоліком цього маєтку було те, що його власники дуже любили темні кольори або ж навпаки не любили світло. В перші дні мого проживання тут я постійно за щось зачіпалась, спотикалась, а деколи навіть і падала, бо дуже важко було щось розгледіти. Вже потім мої очі звикли до цієї шаленої темряви.

— Ідете на вечерю? — позаду почувся різкий голос і я завмерла на місці, одночасно відчувши наче удар струмом. Озирнувшись назад, я побачила Олексія, що йшов тим же коридором.

— А ви можете зʼявлятись менш… травматично для моєї психіки?

— А що з вашою психікою не так? Хоча, — він різко зупинився поруч зі мною, — не відповідайте, я вже все зрозумів раніше.

— Цікаво що? — я скривилась, піднявши куток верхньої губи.

— Та усе, — його голос був холодним металом, в якому ні натяку на тепло чи лагідність, — починаючи з вашого імені, закінчуючи різкими рухами. Не здивований, що під підозрою опинились ви.

— З яких це пір емоційність стала підставою для звинувачень?

— Послухайте…Зозуле, — він вимовив це так, наче виплюнув, — я доберусь до правди. Знайду всі ваші документи, встановлю особу, дізнаюся справжню особистіть та виведу на чисту воду.

— Не перетрудіться, — я кинула на нього злий погляд і зустрілась з його очима, що наче сканер проходили по мені. Це не був погляд чоловіка, що вивчає чи захоплюється. Це були очі хижака, який знайшов свою здобич. Як говорив один герой із одного серіалу: «В його очах я бачив свою смерть». Щось таке відчула і я, коли сірі очі Олексія зустрілися з моїми. Тому вирішила якнайшвидше дістатися кухні, щоб не залишатися з ним наодинці. Я любила це місце, а ще їдальню, тому що це були одні з небагатьох тут кімнат, де були відносно великі вікна та багато світла. Що мене здивувало, за столом сидів лиш Адам, пив чай і щось клацав у телефоні. Дуже незвично бачити сучасність в цих стінах. Коли я ледь не залетіла на кухню, він підняв здивований погляд.

— Що таке? — коротко з ноткою роздратованості спитав чоловік.

— Нічого, — фиркнула, не подаючи виду, — прийшла на вечерю, ви ж запрошували.

— Ну то проходьте. Але я відпустив цих надокучливих тіток раніше. Набридла їхня тупа балаканина, стоять тут і промивають всім кістки, замість того, щоб працювати.

— То ж…— я повільно присіла за стіл навпроти Адама, — їсти сьогодні нам нічого. Я не особливо вмію готувати.

— Не хвилюйтесь, я замовив доставку. Скоро буде.

— Д…оставку. Вибачте, я не зовсім можу звикнути, ваш батько…

— Так-так, — Адам роздратовано сховав телефон у кишеню, — ненавидів усе сучасне, я знаю. Що максимально дивно. Бо раніше він прекрасно жив у квартирі в місті і там щось у нього не було бажання палити свічки замість лампочок.

— Справді? Я думала, що Офелій Маркович завжди жив тут…— я не договорила, бо на кухні зʼявився Олексій. Я досі відчувала злість до нього, то ж демонстративно відвернулась.

— Олексію, — Адам навіть підвівся зі стільця, щоб привітатися з детективом, хоч пройшло лише кілька годин з розмови у вітальні, — що нового дізналися?

Сірі очі знову осудливо провели по мені експертну оцінку, поки я на секунду глянула на чоловіка.

— Поки що нічого. Кімнату вашого батька занадто добре прибрали після його смерті. Це трохи уповільнює мою роботу. Я не знайшов жодних відбитків, жодних ворсинок, нічого. Але подав запит, щоб надіслали мені спеціальне обладнання. Тому через декілька днів я ретельніше огляну все. І всіх.

— Звичайно, — сумно сказав Адам і опустив очі, — ви можете робити що завгодно, лише б дізнатися правду. 

— Адаме Офелійовичу, я забув у вас спитати. А чим саме отруїли вашого батька? У вас є якесь заключення на папері?

Адам мовчки косо дивився на мене десь секунд тридцять, щось обдумуючи, а потім запросив Олексія подалі від мене. Я іронічно хмикнула. Звичайно ж, не довіряє мені, не хоче, щоб я щось таке почула. Але якщо за їхніми здогадками, саме я вбивця, то хіба ж я б не знала, як саме це зробила? Прикривши очі, я намагалась втамувати якусь тривогу, що починала наростати всередині. Якось різко прийшло усвідомлення, що зараз я абсолютно сама, підозрююсь у злочині, мушу протистояти двом чоловікам і навіть нема з ким про це поговорити. Але потім я зрозуміла, що впринципі це звична частина мого життя. Коли батько напивався, підіймав руку на маму, потім на мене і я не могла з ним боротися, не мала кому пожалітися. Крім тітки Світлани. Але коли вони дізнавалися, що я з нею говорила, то я отримувала свою ще одну порцію «виховання».

— Зозуле? — я прокинулась від роздумів через голос Адама, що прозвучав дуже голосно, — ви чуєте?

— Вибачте… вибачте, я трохи задумалась.

— Ось, — він підняв у руках два досить пристойні пакети, — їжа. Обирайте будь-що.

— А де Олексій? — я повертіла головою.

— Поїхав кудись у справах, викликали. Можливо на всю ніч, — говорив Адам, викладаючи на стіл контейнери, а я полегшено видихнула. Можливо, я навіть спокійно посплю, знаючи, що поряд нема того, хто готовий вчепитись тобі в горло. 

— Ясно. Ну і нехай, — я знизила плечима.

— І що мій батько у вас знайшов? Як міг одружитися… чесно, ця інформація мене шокувала.

— Так це ж був несправжній шлюб, — я обрала собі один з контейнерів з їжею. Там були овочі на пару та курка, — я навіть не знаю, як саме він це оформив. Та й чи зробив це взагалі. Я не… я нічого не знаю, бо все сталося дуже швидко.