3

Адам дивився мені в очі дуже довго. Мені навіть здавалося, що зупинився час, а цей погляд вбиває мене з середини. Я була ні в чому не винна, але його поведінка і впевненість змушували сумніватися навіть в цьому. Відвівши погляд на кухарок, побачила, що вони активно шепочуться, напевно обговорюючи цю ситуацію і ніякої підтримки від них чекати не варто. 

— Ви натякаєте, що це я зробила? — зібравши всю свою впевненість докупи, запитала я.

— А я цього не знаю, — відповів чоловік вже трохи спокійніше, — мені навіть не до кінця відомо, хто ви і що тут робите. 

— Ваш батько… мені допоміг у скрутному становищі. 

— Ну це зрозуміло, — Адам закотив очі, — він завжди був занадто добрий до всяких…— він ще раз зміряв мене поглядом і замовчав.

— Кого? — я сіпнула головою.

— Вибачте, я не хочу вас ображати, — він посміхнувся, показуючи гарні білі зуби, — тому не зважайте.

— Так ви вже це зробили, — я нервово підвелася на ноги, зовсім забувши, як виглядаю. Чоловік без сорому оглянув мене зверху вниз.

— Кхм…Зозуле… прошу вибачення за свої слова…

— Залиште свої вибачення при собі, — я фиркнула і спішним кроком відправилась до своєї кімнати.

Опинившись у себе, я гримнула дверима і зачинила двері на ключ. Впершись спиною до холодних дверей, я притулила руки до щік і відчула, що вони просто палали. З якого дива? Я підійшла до дзеркала і справді побачила порожевілу шкіру. Вперше відчула на собі такий пронизливий погляд чоловіка і одразу ж зашарілася. Стало надзвичайно соромно. Тим більше, не такий вже й Адам привабливий. Хоча, кого я обманюю. Акуратно вкладене волосся, щетина, що вже починала бути схожою на бороду, багато родимок на обличчі… і ці блакитні очі… Я різко тряхнула головою, щоб вигнати дурнуваті думки і вирішила зайнятися своїми справами у кімнаті, щоб сьогодні з ним більше ніде не бачитися.

Наступний день у мене почався аналогічно. З самого ранку мене розбудила Ірина, вона була схвильована, але нічого не говорила. Це мене трохи насторожило, та я все-таки піднялась з ліжка. І цього разу вже пристойно одяглася. Коли йшла коридором, то усі, хто траплявся мені, кидали косі, деколи й спопеляючі погляди. Я ж лише сама до себе знизила плечима і продовжила плентатись за Іриною. Вона привела мене до великої вітальні, де я бувала досить рідко, бо мене гнітив її інтерʼєр. Все було дуже темне, в чорно-коричневих тонах. Важкі штори, крізь які світло не проходило взагалі і вузькі вікна, шкіряний диван та крісла, а над каміном висіла голова оленя з рогами… Біля одного з вікон стояв Адам і біля нього ще якийсь чоловік приблизно такого ж віку. Вони про щось жваво говорили, але у мене чомусь пробіглись мурахи по спині. Двічі.

— Адаме Офелійовичу, — заговорила жінка, — ми прийшли.

Чоловіки одразу ж закінчили свою розмову і запросили мене сісти, Ірина ж пішла з кімнати. Мені було дуже незатишно тут, особливо самій. Я почала легенько тупотіти пальцями ніг, щоб якось себе заспокоїти. Той чоловік був мені абсолютно незнайомий, в нього був різкий погляд і холодні сірі очі. Навіть його невеликі кучері не помʼякшували вираз його обличчя. Хотілося провалитися крізь землю.

— Олексію, ось це…— заговорив Адам і зробив невелику паузу,  — це Зозуля. Єдина, кого ви ще не опитали. Ну… самі розумієте… — він зробив дурнуватий вираз обличчя і знову глянув на мене.

— З-зозуля? — перепитав той чоловік, — це ваше імʼя?

— Так, — коротко відповіла я.

— Дуже цікаво. І в документах так само?

— А в чому власне проблема? — я вирішила відповісти питанням на питання.

— Я Олексій, приватний детектив і співпрацюю з поліцією. Мене найняв Адам Офелійович для вирішення проблеми зі смертю його батька. Я опитав вже всіх у цьому маєтку, крім вас. І… що дуже дивно, а водночас сумно для вас, — він зробив паузу і уважно розглянув мене. Але не так нахабно, як Адам, а уважно. Вивчаючи кожну мою емоцію і міміку, — всі розповіді та зізнання від працівників вказують на вас.

— Що!? — я аж викрикнула, — та я б нізащо…

— Заспокійтеся, — спокійним тоном сказав Адам, — бо такою поведінкою лише самі себе підставляєте.

— Але я не труїла Офелія Марковича. Для чого мені це?

— Як мені вдалося дізнатися, — Олексій витяг свій блокнот і почав гортати сторінки, — ви ніби-то були дружиною покійного. Це так?

— Що!? — тут вже здивовано викрикнув Адам, — дружиною? — і скривившись, повернув голову до мене.

— Це було лише умновно. Ну тобто…— я почала перебирати пальцями.

— Тобто фіктивно? — спитав детектив.

— Типу того. Лише на паперах. І тим більше, я навіть не до кінця знаю, чи були вони, ті папери, справжніми. Це довга історія.

— Нічого, часу в нас вдосталь, — різко підвівшись, Адам почав ходити туди-сюди, сховавши руки в кишені.

— Вибачте, але можна я цього говорити не буду? Поки що. Я не готова, — я опустила голову. Мені було соромно розповідати історію про те, як мене продали мої ж батьки через проблеми із забороненими речовинами.

— Ви ж розумієте, що підозрюєтесь у вбивстві? — Олексій скептично підняв одну брову.

— Так. Але я цього не робила. Тому впевнена у собі. А отже не буду розповідати, як і чому я стала фіктивною дружиною Офелія Марковича.

— Добре, — детектив здивовано підняв обидві брови і далі щось гортав у блокноті. Я ж тим часом крадькома слідкувала за Адамом. Він був напружений і якийсь злий. Ходив по кімнаті, істерично поправляючи всі фігурки, що траплялися йому під руки. Інколи по декілька разів.

— Повірити не можу, — бубнів він собі під ніс, — фіктивне одруження. Ото додумався старий. Для чого? — він розвернувся до мене, — це мене дивує ще більше, ніж його смерть.

— Заспокійтесь, будь ласка, — перебив його детектив, — усі кажуть, що ви останньою бачили покійного. Це так?

— Так. Я заходила до нього. Ми пили чай, розмовляли про книги, про його дружину. І ще про щось там, я вже й не памʼятаю.

— Чай ви де взяли?

— Я сама його зробила. Це була одна з умов мого перебування тут. Приносити ввечері йому чай.