2

Пройшло вже чимало часу з мого вимушеного «рабства» і я можу сказати, що мені це подобається. Як би дико не звучало, але так справді є. Я більше не вислуховую і не бачу пʼяні витівки батьків, не прибираю за ними, не вимолюю відпустити їх у нашого дільничого. Єдиним великим мінусом є те, що мені не можна виходити за межі особняка. Але натомість я навчилась доглядати за ліліями та гортензіями, дізналась, що чай буває не лише найдешевший в пакетиках і що їсти можна не тільки вермішель швидкого приготування. Офелій Маркович справді нічого від мене не вимагав, крім довгих вечірніх розмов про все на світі. Спочатку мені це було дуже дивно, але потім я зрозуміла, наскільки він самотній. І що мабуть такі розмови у нього завжди були з його дружиною, фото якої були майже у кожній кімнаті будинку. В його очах завжди був сум і я була впевнена, що за нею. В особняку до мене відносились всі добре, хоч і людей мого віку тут не було, та я трохи подружилась з одною покоївкою та жінкою, що вчила мене доглядати за садом. А сьогодні був черговий вечір наших розмов з Офелієм Марковичем і я несла піднос із чаєм та свіжими булочками до його кабінету. Трохи тремтіли руки, бо сьогодні якось особливо холодно, хоча вже майже кінець квітня. Я акуратно відчинила двері і зайшла, а чоловік сидів у своєму кріслі навпроти каміна і читав книжку.

— А це ти, Зозуле, — він підняв голову лиш на мить і далі продовжив читати, — пробач, мушу закінчити. Неможливо відірватись, така цікава глава.

— Не страшно, — коротко відповіла я і взяла в руки чашку, щоб трохи зігрітися, — а про що книжка?

— Про війну, — буркнув чоловік і я зрозуміла, що питаннями заважаю йому, то ж вирішила просто мовчки чекати, поки він закінчить.

Книги були найбільшою пристрастю Офелія Марковича. В будинку було аж дві бібліотеки, в яких був ідеальний порядок. Вони були більше схожі на операційні за своєю чистотою. Така його любов до читання і такого відлюдькуватого життя звісно заворожувала, але особисто я б так весь час проводити не хотіла. У мене був смартфон, тому я ним частенько користувалась, поки ніхто не бачить. Офелій Маркович чомусь зневажав усі сучасні девайси і винаходи, усі покоївки прибирали з мітлами у руках і щовечора запалювали свічки по всьому будинку. Але за ті гроші, що він їм платив, жіночки ні на що не скаржились. Єдине, чого бракувало до цього всього антуражу — конюшні, але тут і натяку не було на неї, хоча на території місця було вдосталь.

— Що ж, — нарешті відклав книгу чоловік, — як пройшов твій день?

— Нормально… сьогодні допомагала на кухні. Вчилась робити заварне тісто. Не вийшло.

— Нічого, вийде. Просто треба ще не раз спробувати, — він зробив ковток чаю. Мене трохи зачаровувала його манера розмовляти: завжди короткі чіткі речення і рівний спокійний тон. Жодного разу я не чула, щоб він кричав чи говорив довжелезний монолог.

— А розкажіть, якою була ваша дружина? — акуратно спитала я, бо раніше якось ніяк не наважувалась. Спочатку було страшно, але побачивши, як потепліло його обличчя, то полегшено видихнула.

— Вона була чудовою, — з посмішкою, вперше за стільки часу, що я тут, заговорив Офелій Маркович, — я закохався в неї з першого погляду, а вона дуже довго тікала від мене. Але я був рішучий, привіз їй один рідкісний камінь з Ісландії, вона їх колекціонувала. Тоді вона врешті помітила мене. Хоча як потім зізналась, що закохалась у мене теж майже одразу, але вирішила трохи повередувати. Ми прожили надзвичайне життя, сповнене і радості, і болю, але разом проходили все. Поки… — його обличчя знову стало суворим і те мимовільне тепло знов зникло.

— Вибачте, якщо вам боляче, то можете не продовжувати…

— Все нормально. Поки моя люба не захворіла. Хвороба прогресувала дуже швидко, вона згасала на очах. Ще її сильно потрясла смерть нашого сина. І за декілька днів моєї дружини нестало. 

— Я… я вам дуже співчуваю. І бачу, як сильно ви досі її кохаєте, — трохи ніяково відповіла я.

— А ти, Зозуле, кохала? Кохаєш?

— Ні. Ніколи. Мені зовсім не знайоме це почуття. І якщо чесно, страшно. Дивлячись на моїх батьків, то тато зіпсував маму і вони стали тими ким вони є. А дивлячись на вас, таке щире кохання, від якого комусь одному потім буде дуже боляче.

— Розумію. Але не варто боятися. Рано чи пізно ти відчуєш це і зрозумієш, що саме ця людина твоя.

Потім ми ще довго говорили про все і ні про що, поки я не захотіла вже спати. Офелій Маркович мене звісно ж одразу відпустив і я побрела до своєї спальні напів темними коридорами. Насправді, я вже звикла до цієї темряви, бо спочатку було трохи страшно. І я досі не могла зігрітися. В ліжку накрила себе аж двома ковдрами, але це ніяк не допомогло, мене продовжувало трусити. Стало лячно, чи не захворіла я часом. Бо лікуватися в умовах цього будинку мені зовсім не хотілося, я звикла до нормальних ліків та лікарів. Але врешті-решт сон взяв своє і я заснула. Мене тут ніхто не змушував вставати на світанку чи в якійсь певній годині, але я намагалась довго не вилежуватися. Проте сьогодні прокинулась від того, що хтось істерично трусив мене за бік.

— Та що таке!? — буркнула я, відкривши одне око. Наді мною стояла Ірина, покоївка, з якою у мене були найкращі стосунки.

— З-зозуле…з-з…— вона тремтіла і плакала, що змусило мене різко прокинутись повністю та сісти на ліжку.

— Що таке? Щось сталося?

— Н-наш…н-наш… Оф-ф-елій М-мар-ркович…він… помер.

— Що!? — я різко скинула з себе ковдру і стала на рівні ноги, — як? Коли!?

— Н-не знаю. Йог-го знайшла Мар-рина, коли вр-ранці зайшла пр-рибрати. Думала, щ-що він уже давно встав, а т-там…т-там…

— Там що? Що!? Ірино, будь ласка, візьміть себе в руки. Заспокойтесь. І скажіть, — я потрясла жінку за плечі.

— А він там… лежить на підлозі. Холодний і синій. Не дихає. Помер, — вона прикрила рот рукою та заридала.

Я сіла на ліжко і заплющила очі. Сльози самовільно потекли по щоках, але я їх навіть не намагалась стримати. Було боляче. Хоч ми і були знайомі не так довго, я розуміла, що Офелій Маркович був хорошою людиною, незважаючи на ту історію з його сином, про що я так і не встигла спитати. В грудях щось запекло і мені дуже бракувало свіжого повітря, тому я швидко вибігла на невелику терасу, що була біля моєї кімнати. На диво, на вулиці було вже досить тепло, але товсті камʼяні стіни ще не пропускали це тепло досередини. І в якусь мить мені стало страшно, адже я тут через моїх батьків, які комусь щось там винні. Офелій Маркович це якось вирішив, але якщо він помер… то чи не анульовується все те, що зроблено? Чи будуть в безпеці мої батьки? А я? Що ж буде зі мною? Я повільно опустилась на плетене крісло і підсунула ноги під себе. Думки в голові перекрикували одна одну, але я зовсім не могла їх почути. Час застиг і невідомо, скільки часу довелося мені там просидіти. Оговталась я вже тоді, коли Ірина покликала мене на обід. Весь персонал зібрався в їдальні за одним столом, але панувала абсолютна тиша. Лише було чутно звук приборів і тарілок. Я ж до їжі навіть не доторкнулась.