1

Через 10 років

Знову така ненависна мені осінь. Така ж сама дощова, як і, здається, десять років тому. Досі мороз по шкірі проходить від спогаду про мої черевики, які мокли при першій нагоді. На щастя, зараз у мене доволі пристойні кросівки, в яких я впевнено крокую по калюжах. Надзвичайно радію тому, що маю сьогодні ранкову зміну і змогла втекти з того домашнього пекла. Я працюю звичайною офіціанткою в невеликому кафе, але дуже люблю свою роботу. Хоч і важко, але вона приносить мені непогані гроші, які я можу витрачати і на себе, і трохи допомагати батькам. Чому я досі не зʼїхала від них? Не знаю… Якось… совість мені цього не дозволяє, бо у тата зараз серйозні проблеми зі здоровʼям. Наше життя не змінилося, якщо не стало ще гірше. Але я виросла, тому дивлюсь на все трохи іншими очима. Тільки тепер я зрозуміла, що дійсно була мала і дурна, не помічала надто очевидних речей. Робоча зміна пролетіла, як завжди, непомітно. Ми з дівчатами вийшли з кафе і попрощалися. Мої напарниці були напевно приїжджі, тому що зі мною вони гарно спілкувалися, навіть хотіли подружитись. Але цього разу вже я виставляла дистанцію, тому що не хотіла ні з ким зближуватися. Я звикла бути сама, тому зовсім не хотіла нікого посвячувати у своє життя та свої проблеми. Перед дверима квартири в черговий раз я глибоко вдихнула та зайшла додому. І в передпокої мене зустріла доволі звична картина, хоча лише вчора я прибрала. На підлозі були розкидані пляшки, якісь брудні пакети і пусті блістери від таблеток. Таке вже було вдруге і це мене насторожило.

— Мамо! — голоско сказала я, — ти де?

— Тут я, тут, — відповіла вона і закашлялась. Шаркаючи ногами, вийшла з ванної кімнати, — вже прийшла?

— Прийшла. Що це таке? — я показала їй свою знахідку, — ти нічого не хочеш мені сказати?

— А що ти хочеш? Батькові було погано, пив ці таблетки. Хіба ти не знаєш, безсовісна.

— Знаю, — з підозрою глянула на маму, — але все одно сумніваюсь.

— Ніби від тебе можна очікувати чогось іншого.

Я закотила очі і лише промовчала. Вона була не в тому стані, щоб адекватно розмовляти. Адже сьогодні у неї знову були ті особливі «парфуми», які вже більше десяти років не вивітрюються, як і в тата. Мої батьки були одними з найвідоміших алкоголіків в нашому місті. А від мене якимось чином стільки років вони це приховували. Або я була настільки наївною, що просто сама цього не хотіла бачити. Тому в нас ніколи не було грошей, тому з мене всі сміялись і не хотіли дружити. Тато не важко працював, а вічно спав пʼяний у повній відключці. Мамині «парфуми» це стійкий запах спирту та вічний перегар. А тітка Світлана, хоч і дійсно була нашою сусідкою, але ще й соціальним працівником. Тому мама постійно забороняла з нею спілкуватися, боялася, що мене від них заберуть. Але її хвилювало не стільки моє життя, як те, що закон зробив би з ними. Хоча це просто смішно, якщо зрозуміти, в яких умовах стільки років жила їхня дитина. Я не змогла поступити в університет, тому що потрібні були гроші і я відразу після школи пішла працювати. А їхні пʼянки не припинялися. Але зараз я почала помічати, що крім алкоголю, напевно, почало зʼявлятися щось серйозніше. І це мене вже насправді лякало.

Минуло декілька днів і я в черговий раз повернувшись додому зауважила ще одну пару взуття у передпокою. І що дивно, довкола було чисто, а я вчора не встигла прибирати. Зайшовши до вітальні, я застала там незнайомого мені старшого чоловіка, усміхнену маму з криво нафарбованими губами і батька, який сидів у інвалідному візку і дивився кудись перед собою.

— Добрий вечір, — сухо привіталась я, — що тут таке?

— Євочко, — мама підскочила, наче дуже була рада мене бачити і підійшовши ближче, взяла мене за руку, — познайомся, це Офелій Маркович.

— Дуже приємно, — я із ввічливості сказала, а чоловік кивнув у відповідь.

— Це дуже хороший друг нашої сімʼї, — щебетала мама і я чомусь зловила себе на думці, що в мені зароджується жахлива паніка. Але не розуміла, звідки вона.

— Щось я бачу його вперше, — тихо сказала і кашлянула.

— То що скажете? — подав ледь чутний хриплий голос тато.

— Як я вже сказав, — підвівся чоловік, — мені байдуже, тому все підходить. Тому заїду завтра. Гарного вечора, — Офелій Маркович кивнув і обвівши всіх нас поглядом, вийшов геть з квартири.

— Хто це? — просичала я.

— Це, — мама зняла свою маску радості і знову стала тою, кого я знаю, — це твій новий чоловік.

— Що!? — крикнула я так голосно, що ледь вуха не заклало.

— Та не хвилюйся ти так. Він багатий дуже. Перспективний.

— Мамо, ти себе чуєш!? Ти… ти… — у мене аж мову відняло від цієї ситуації.

— Можеш не сперечатися, — голос мами знову набрав злості, — уже все вирішено. Твій голос не враховується.

— Ні, — прошепотіла я і кинулась до тумби з документами, — ні! 
Я перерила всі папери, але так і не знайшла свого паспорта та ще деяких важливих документів. По спині пройшовся жахаючий холод і затряслись руки.

— Послухай…— почав тато.

— Що ви зробили? Ви що? Що!? Продали мене цьому… цьому…

— Ми з твоїм батьком потрапили у погане становище, дуже погане. Це був єдиний вихід. Інакше… ти могла б просто залишитись без батьків.

— То хай би було й так! — в пориві злості гаркнула я, — а про мене ви не подумали? Що ви залишаєтесь без доньки?

— Ах ти стерво, — мама підійшла і дала мені ляпаса, — думаєш лише про себе, так? Егоїстка!

По моїх щоках потекли сльози, але жодних емоцій не було.  За стільки років цього жаху я вже стала абсолютно байдужою до будь-чого, а особливо до фізичного болю. А от з душевним у мене були ще величезні проблеми.

— Двадцять перше століття… а ви зробили мене рабинею?

— Подумаєш, — мама закотила очі, — це ж не назавжди. Лише на декілька років.

— Ти чуєш себе!? Ти себе чуєш!!!??? — я кричала і одночасно плакала, бо абсурдність ситуації просто зашкалювала. В грудях пекло, але я до останнього сподівалась, що зараз вони скажуть, що це лише жарт.