Глава 12

- Послухайте…, - починає Мирося й миттєво замовкає. Певно вираз мого обличчя пояснив їй усе краще будь-яких слів. 

Та я лише втягую в себе якомога більше повітря. Оце мене найбільше вбиває. Ніякої тобі совісті. Ніякого сорому. Просто захотіла і прийшла до Ярослава додому тоді, коли схотіла. І навіть його законна дружина не стала на заваді. А що? Хіба доручення шефа, то не привід прийти до будинку коханця? Яке лицемірство!

Ще й він запросив мене на побачення. Ми тепер на те бісове побачення маємо йти втрьох? Чи як? Цікаво, що він скаже на це? То доповненням до побачення мали бути його батьки, а тепер це буде його коханка. Шикарно! Хіба ні?  

- Доню, - звертаюся до Алінки, - сходи в будинок і принеси, будь ласка, мій телефон. Я його, здається, в нашій з татом кімнаті залишила. Якщо там немає, то пошукай на кухні.

Аля округлює очі, але повільно підводиться й без зайвих слів прямує до дверей. І коли за нею зачиняються двері, повільно повертаюся обличчям до суперниці.

- Тобі, бачу, приносить задоволення оця ситуація? – запитую якомога спокійніше. Бо все, що мені зараз хочеться, то це вчепитися в її рідке волосся й вирвати й те, що залишилося. – І давно у вас оце з моїм чоловіком?

- Господи! Ви не так зрозуміли…

- Та невже? – хмикаю невдоволено. – А як можна розуміти ситуацію, коли молоде дівчисько увивається навколо одруженого чоловіка? Набивається в подруги до її доньки? Може десь там мріє опинитися на місці його дружини та матері його доньки. Чи не так?

- Ярослав – друг мого покійного брата, - видавлює дівчина, обличчя якої стає раптом червоним, як суниця на грядці. – Мій брат розбився на машині… п’ять місяців тому… а ми… ми з мамою залишилися одні… Мама дуже хворіє. На ноги впала через смерть брата… Тож Ярослав допомагає нам… Вони всі допомагають… Всі друзі Сергія… Хто дров привезе, а хто траву скосить…

Ви коли-небудь спускалися на швидкісному ліфті. Пригадайте свої відчуття. Я зараз мала ті самі. Господи! І треба ж було вигадати таку історію. Ні тобі доказів, ні розмов. Сама вигадала й сама в цю коханку повірила.

А тепер стою, як дурепа, й кліпаю очима від сорому. Не знаю куди очі подіти. Руки стають якимись зайвими. Звисають ніби батоги вздовж тулуба.

- О Господи! – лише й наважуюся сказати. – Мені… мені так незручно. Так негарно вийшло, Миросю! Вибач! Мені дуже шкода твого брата! Я приношу свої співчуття.

- Пусте, - усміхається вона. – Не переймайтеся так через це. А за співчуття дякую. Хоча й говорять, що біль з часом мине, але… не минає. Інколи дивишся на його друзів і… думаєш, що Сергій був таким же. Міг хоча б дітей мати… Тоді б не так боляче було… А Алінку він обожнював. Говорив, якщо колись одружиться, то обов’язково хоче мати донечку. Чоловіки зазвичай мріють про синів. А мій брат… брат хотів доньку. І щоб якось заповнити порожнечу… Ярослав часто запрошує мене до себе на свята. А я гуляю з Алькою. Вона така чудова…

Боже! Мене вбили ці слова. Прямо вбили.

- Дякую!

- Я не знала, що ви дружина Ярослава, - знітилася дівчина. – Не впізнала Вас. Бачила на фото, але не впізнала в офісі.

- Мирославо, сідай з нами чай пити, - нарешті оговтуюся. – Зараз Аля прийде. Поп’ємо чай і почекаємо Ярослава. А ти тим часом розкажеш, чого вашому керівництву я стала раптом така потрібна.

- Ну…., - дівчина обережно сіла до столу. – Документи вже готові. Їх відвезли до обласного центру. Там має бути засідання в кінці місяця. От на засідання потрібна делегація від батьків.

Наливаю їй велику чашку чаю й підсовую цукор.

- То я поїду, - зголошуюся миттєво. – Обіцяла допомагати, то маю виконувати обіцянку. Ми маємо довести, що стадіон потрібен саме нашій ОТГ. Бо знаєте скільки там буде отаких заяв. Кожна ОТГ пробує. А раптом пощастить. Тільки от розповідати особливо немає про що… Село невеличке. Тож стадіон будувати в нас немає сенсу.

- Чого це? – запитую здивовано.

- Там же бюрократи, - говорить зі знанням справи Мирослава, додаючи до чаю цукор. – Вони не вкладатимуть кошти в ніщо.

- Тоді потрібно знайти щось, щоб переконало їх в протилежному, - зауважую.

- А як його знайти? – цікавиться дівчина.

І саме в цю хвилину біля воріт гальмує авто. На вулиці вже стало темно. Скрипнула хвіртка. А потім ми помітили, як прочинилися ворота. Ярослав повернувся з роботи.

Полкан почав вити та лащитися на цепу. А з дверей визирнула Вікторія Дмитрівна.

- Машо, де ти отой свій матюгальник залишила? – гаркнула вона так, що ми аж підскочили. При тому, обоє разом. – Аля тут вже плаче, що не може його знайти. О, Мирюсю, і ти у нас? Добрий вечір!

- І Вам доброго здоров’ячка! – відповідає Мирослава.

- Нехай іде татка он зустрічає, - бурчу до свекрухи, щоб якось відволікти від мого телефону. Насправді, він у мене в кишені. Та якось же мені потрібно було Алінку відправити до будинку. Ну не влаштовувати ж сварку з «коханкою» при дитині. От і вигадала таке. А воно ж мене таке старанна учениця, тож варто було здогадатися, що шукатиме довго.

- Аля, татко вдома, - кричить Вікторія Дмитрівна так, що в мене аж вуха позакладало. – Мама сказала, що свій отой матюгальник потім знайде.

Ярослав прямує до нас, проходячи мимо Полкана. Гладить його та чеше за вушком. Собака підводиться й ставить свої передні лапи ледве не на плечі чоловіка.  

Алінка вибігає з будинку, несеться мимо нас, ніби пожежна машина і потрапляє прямо в обійми татка. А в мене якесь в душі таке щемливе відчуття з'являється. Як же вона любить власного татка. Більшість дівчаток взагалі зазвичай обожнюють власних татусів. І Ярослава не можна назвати поганим батьком. Для доньки він зробить усе. І як тепер забрати дівчинку від нього? Те, що відчуватиме він – мене не хвилює. А от як бути з почуттями доньки? Це те саме, що забрати дитя у прийомних батьків, які її виростили. Відчуваю, що це зробити не так просто. Приїхавши сюди, я була така піднесена, ніби крила виросли за спиною. Вважала, що дитина – це іграшка. Заберу її та й поїду. Бо для мене мої амбіції та почуття були на першому місці. А тепер… Тепер розгублено дивлюся на те, як власна донька обіймає татка. І серце калатає в грудях. Він теж обіймає її, підіймає на руки. Вона обхоплює його руками й ногами. А на його обличчі щаслива посмішка. Це так щемливо та затишно.