Глава 11

Дивлюся, як Аля давиться сміхом, спостерігаючи за перепалкою діда та баби.

- Зробимо так, - складаю руки на грудях. – Якщо ви, Сергію Олександровичу, там мрієте розпочати свій бізнес. А ви, Вікторіє Дмитрівно, не вірите в успіх цієї справи. То працюйте разом. І тоді всі будуть задоволені, а гроші поллються рікою.

- Точно, бабо! – хитро усміхається свекор. – Ми з Машунею візьмемо й тебе в долю…

- От тут поправочка, - виставляю вказівного пальця вперед. – Машуня не в долі, бо в неї свого клопоту достатньо.

- Маш, ну ти чого? – сплескує Сергій Олександрович руками. – Ми ж могли…

- При всій повазі до вас та до Вікторії Дмитрівни, - пробую тактовно владнати справу. От же ж і причепа! – Я поки що не готова вплутуватися в бізнес чи що ви там плануєте зробити. І…

- Ой! – махає рукою свекруха. – Та кому твій бізнес здався? Всі тут рибу ловлять на річці. І всім вона вже поперек горла стоїть. Хто її в тебе купувати буде? Господи!

- А ми до міста возитимемо, - не вгамовується свекор.

- Ага, - бубнить свекруха, прямуючи до дверей. – На Лідкиній козі возитимеш до міста свою вонючу рибу.

- От же ж баба! – фиркає ображено свекор. – Ти ніяк не вгамуєшся. Ні, щоб підтримати мене. То ти ще й висміюєш. От того ти все життя й живеш в злиднях. Бо не даєш мені розвиватися. Дихати не даєш. Я вже твоїм контролем ситий. Досить з мене!

- Не репетуй! – гаркає свекруха. – Ич, який! Розкричався.

- Дідуню! – Аля вже перестала сміятися й співчутливо поглядає на Сергія Олександровича. – Бабуню! Не сваріться!

- А ти не командуй! – кричить він їй навздогін, не звертаючи уваги на прохання онуки. – Ти подивися. Командир в спідниці тут знайшовся.    

- Тебе забула спитати, що мені робити, - відгавкується Вікторія Дмитрівна. – Дихати йому не даю. Розвиватися через мене він не може. Ти бач, як ти заговорив…

- Ану досить! – чую голос Ярослава. – Замовкніть! Обоє! Не вистачало мені ще дитину налякати.

В кімнаті раптом настає тиша. Тиша яка ріже слух. Хоча дихати раптом стає легше. Аля протягує до мене долоні. Її очі наповнюються сльозами. Обіймаю її й притуляю до себе. Дід ледве не спльовує на килим моєї кімнати і широким кроком прямує до дверей. В його рухах роздратування.

- Я коли виросту, обов’язково допоможу дідусеві розпочати бізнес, - шепоче Аля, а голос тремтить. Здається ще хвилина і вона розплачеться.       

- Звичайно, допоможеш, - шепочу у відповідь, взявши її обличчя у свої долоні. – Не варто плакати. Чуєш?

- Не люблю, коли сваряться, - говорить вона. – Ти ж з татом більше не будете сваритися?

Завмираю на секунду, не знаючи, що відповісти. Якось я була не готова до такого запитання.

- З чого ти взяла, що ми з татом сваримося? – дивлюся їй прямо у вічі, боковим зором помічаючи, як на порозі з'являється Ярослав. Він зупиняється й, прихилившись до косяка дверей, складає руки на грудях.

- Він же на вихідних обіцяв зробити тобі сюрприз, - говорить Аля, стоячи спиною до дверей. – І ми хотіли поїхати до міста: на каруселі, в зоопарк чи в кінотеатр.

- Ну… якщо обіцяв, то поїдемо…

- А якщо ви посваритеся, то не поїдемо, - говорить Алінка. І очі знову наповнюються сльозами.

Шукаю поглядом чоловіка. Він розуміє мене без слів.

- Аль, - чую його спокійний голос, - я тобі хоча б колись брехав?

Вона миттєво озирається на голос і хитає головою.

- Не брехав…

- Якщо я сказав, що на вихідних ми поїдемо до міста, то значить поїдемо, - говорить таким впевненим тоном, що навіть я йому вірю.

- Я не хочу, щоб ви сварилися, - повторює Аля. – Тоді то буде не відпочинок у місті, а мука. Он батьки Павлика теж обіцяли, що поїдуть до міста всі разом. А так сварилися та кричали там, що повернулися додому, навіть до міста не доїхавши.

І ми обоє важко зітхаємо, дивлячись одне на одного.

- Бо дурні! – раптом видає Ярослав. – Чого його сваритися? Дорослі люди!

І поглядом вказує мені приєднуватися до його монологу та заспокоїти доньку.

-А сварилися батьки Павлика чому? – запитую дівчинку.

- Мама звинувачує тата в тому, що в нього є якась подруга, - відповідає Алінка.

Піднімаю очі на чоловіка.

- Як мені це знайомо, - видаю голосно. – Когось мені це нагадує?  

- Як цікаво? – хмикає невдоволено Ярослав. – Певно персонажа з казки нагадує?

- Ага, - повертаюся до доньки. – Ну ми ж не батьки Павлика. Адже так? І ми з татом не збираємося псувати розваги. Тож можеш не хвилюватися. Сваритися ми не будемо.

- Добре, - говорить Алінка. – Піду вчити домашні завдання.

Вона виходить. А Ярослав кілька секунд стоїть спокійно, а потім прикриває двері до моєї кімнати.

- Маш, - він ледь видавлює з себе слова. Мені навіть здається, що йому важко говорити, - я розумію, що розбитий глечик важко склеїти. І я розумію, що грати роль закоханих навіть заради Альки ми не будемо. І чим закінчиться вся ця історія – невідомо. Єдине, про що прошу – це повага та дружба. Маш, ми не вороги один одному. Ми не воїни і ми не на полі бою. Нам немає що ділити. Не можна розрізати дитину навпіл, щоб забрати собі по частинці. І ми маємо вчитися домовлятися.

- Так, - видавлюю з себе.

Чогось його слова лягають важким тягарем на душу. Щойно він ледь не в коханні зізнавався. І раптом… повага та дружба.       

- Дитина не має страждати через те, що ми не можемо порозумітися й знайти спільну мову, - говорить він. – Вона ні в чому не винна. І якщо вже так вийде, що нам доведеться через суд виборювати своє право на батьківство, то ми ж можемо знайти вихід. Зможемо домовитися, з ким житиме Алінка. Хоча… заявляю відразу. Я її не віддам. Можеш навіть не мріяти.

- І я теж не відступлюся! – відповідаю впевнено.

- Тоді єдине, що нам залишається, - говорить він тихо, – домовлятися або пробувати жити разом, як чоловік і дружина. Як одна родина…