Глава 10

Дивлюся як рибина витанцьовує на землі, високо підіймаючи то хвоста, то голову. Розгублено озираюся навкруги. І що робити з тою рибою? Нащо він її взагалі ловить, якщо чистити не збирається? Невже в них немає що їсти? І риба така життєво необхідна для існування?

Мають господарство, город. Ярослав заробляє гроші. То хіба не можуть щось купити в магазині?

- Привіт! – чую за спиною жіночий голос. – Невже найшли наймолодшу, щоб рибу чистити?

Озираюся й кривлюся до сусідки, яка сьогодні без хустки. Волосся немите й зібране в пучок. А сірі очі так співчутливо поглядають на мене.

- Схоже, що так, - зітхаю голосно. – От якби я ще знала, як це робити.

- Підніми рибину та кинь її у відро, - підказує сусідка. – Бо здохне без води.

- Аааа…

Підхоплюю ту слизьку рибину, кілька разів звичайно впустивши її на землю. Та все ж мені вдається втокмачити її у відро з водою.

- Бери відро і йди до мене, - наказує сусідка, орлиним оком оглянувши двір свекра. – Горе ти міське!

- Ви згодні допомогти? – дивуюся.

- О! – закочує свої сірі очі сусідка. – Щоб подраконити Дмитрівну, готова сама ту рибу випотрошити. Ми тебе ображати не дамо. Бач, яка пава знайшлася. Давай! Лізь ось тут під парканом. Тільки обережно! Не зачепися головою.

Передаю жінці відро й обережно пробираюся через паркан до сусідки. Велетенський доберман свекрухи зчиняє лемент. Та я лише махаю на нього рукою, щоб замовк.

- Як Вас хоча б звуть? – запитую голосно, коли ми всідаємося на подвір’ї сусідки. – Ви схоже мене знаєте. А я не знаю, як до вас звертатися.

- Я Ліда, - говорить жінка. – І давай на «ти». Не така я вже й стара. Мені через кілька місяців тридцять буде…

- Що? – не встигаю приховати власне здивування.

Моє обличчя видовжується. А очі ледве з орбіт не вилазять.

- Виглядаю старшою? – запитує Ліда.

- Ну… так… я, якщо бути чесною, думала, що Вам… тобі… років сорок… з хвостиком…

- Зайва вага нікого не красить, - зітхає жінка. – До того ж всі мої були такої статури… І мене не оминула ця участь…

- Лідо, - звертаюся до неї, спостерігаючи, як вона хвацько хапає рибину й починає зчищати з неї луску, - генетика, то не вирок. З зайвою вагою борються всі зірки. Ти думаєш, вони всі народжуються красунями?

- Ну… вони операції роблять…

- Не сміши мене, - хитаю головою, витягнувши рибину з відра на дощечку. – Всі вважають, що зробив операцію і все. Ти красуня!

- А хіба ні?

- Пів року можливо й так, - погоджуюся з жінкою. – А потім… потім, якщо їсти, як і їв. Не займатися спортом. Станеш такою, як була до операції.

- Хм, - хмикає Ліда, вправно розрізаючи рибині живіт. Святі помідори! Та вона зараз, ніби якийсь хірург. Так вправно орудує ножем. А надріз такий рівний. Куди там мені за нею угнатися. – Я народилася в селі. Працюю санітаркою в сільському ФАПі. Зарплата маленька. Де брати гроші на оте ваше вишукане харчування? На оті делікатеси? Зірки вони можуть собі дозволити будь-який продукт. А я? Зранку до ночі на роботі або на городі. От і весь фітнес. А вага лише збільшується…

- Ліда, - дивлюся дівчині у вічі, - село – це кландай овочів та фруктів. Ти не уявляєш, яке харчування можна розписати з того, що у вас росте на городі та в саду. І повір. За кілька місяців ти зрозумієш, як помилялася.

- Ти серйозно? – Лідка аж чергову рибину чистити перестала.

- Ну так…

- І ти можеш…?

- А ти хочеш? – спираюся ліктями у власні коліна й зазираю дівчині в обличчя.

- Так, - вона аж на обличчі міняється. – Я хочу спробувати.

- Я тобі звичайно допоможу, - говорю впевнено. – Єдине, що ти повинна розуміти. Вага не зникатиме так швидко, як тобі б хотілося. Якщо ти хочеш за два місяці скинути тридцять кілограм, то я можу й з цим допомогти. Але… За наступні кілька місяців ця вага повернеться. Та й шкіра буде обвисати на животі, руках, стегнах. Бо вона не встигне підтягтися.

- Тобто? – Ліда потроху червоніє. – А як же мені схуднути?

- Ми розробимо тобі курс харчування та тренувань, - говорю впевнено. – І ти кілька місяців його притримуватимешся.

- Нащо? – знітилася дівчина. – Якщо за кілька місяців я все одно наберу ті ж кілограми, що й до цього? Нащо тоді знущатимуся з себе?

- Лідо, схуднення для тебе має бути кайфом, а не знущанням, - промовляю до неї. – Ти не маєш бути голодною. Ти будеш їсти все, але меншими порціями. Просто частіше. Щоб привести себе в форму, ти маєш поміняти повністю режим харчування. Розпорядок дня. І ще має стати твоїм новим життям. Тоді вага не повернеться. Ніколи! Чуєш?

- Гаразд, - впевнено говорить Лідка. – А я тебе навчу жити в селі. Та готувати такі страви, яких твої свекри ще й не куштували. От вони будуть здивовані.

Ми дивимося одна на одну й починаємо сміятися. Ліда щаслива, що колись стане гарненькою. А я… я щаслива, що згодом свекри зрозуміють, що Алінку можна нарешті віддати мені.

Стою перед духовкою, зазираючи всередину. Кухнею розноситься запах печеної риби. Чую, як грюкають двері. Певно Алінка зі школи додому повернулася.

Чую за спиною тихі кроки.

-Мий руки й сідай до столу, - кидаю, не озираючись. – Зараз смакуватимеш найшикарнішою рибою у світі.

А коли на тарілочку кладу кілька шматочків, відчуваю, як мене ззаду хтось обіймає і перед моїм носом з'являється букет чарівних польових квітів. Тарілка ледь не випадає з долонь. Повільно ставлю її на стіл й озираюся. А переді мною з оберемком квітів стоїть Ярослав і так ніжно усміхається.

- Запахи неймовірні, - говорить, втягуючи носом повітря. – В мене аж кишки марш грають від цих ароматів.

- Господи, Ярослав! – запинаюся. – Я…

- Вчора, то була дурниця, - говорить він, всовуючи мені в руки квіти. – Почнемо все спочатку.

- Почнемо спочатку що? – дивлюся йому у вічі.

Ярослав обережно торкається моїх плечей. Міцно стискає їх долонями.