Глава 9

Бабуня лише стиснула зуби, обдавши мене розлюченим поглядом. Ще б пак! Її любого синочка знову обкрутила якась огидна та невгодна дурепа.

- Доброго ранку! – на порозі кухні з'являється заспаний Ярослав.

Волосся розкуйовджене. Шкіра обличчя зім’ята. Відразу видно, що пив.    

- Доброго ранку, таточку! – підхоплюється Алінка й кидається до нього на шию. – Сьогодні ти мене до школи підвозиш?

- Ага, - усміхається він. – Я ще й запізнююся, тож снідай швидше і збирайся.

- Можеш їхати на роботу, - пропоную йому, - я сама Алінку до школи заведу.

- А смородину хто рвати на варення буде? – напосілася свекруха. – Та зараза вже геть нашу смородину обшматувала. Ніде за нею не встигнеш.

- Це ви про сусідську козу? – запитую, готуючи для Алі обід у школі. Треба ж якось заповнити мовчання, яке панувало в кухні. Вікторія Дмитрівна аж червоніла та синіла від злості. А при онуці влаштовувати сварку не наважувалася.

- Яка коза? – фиркнула свекруха, роздратовано знімаючи зі сковорідки чергову партію пухких оладків. – Сусідка. Хай би її грім побив! Здорова, як копиця. А головне, що всюди встигає. А нас в будинку он скільки, а за тією гарбою не встигаємо. І це тому, що дехто лише вікна бити може та в чарку зазирати…

- Мамо, - сичить Ярослав, покосившись на Алю, - припини! Не варто тут влаштовувати вистави.

- Це я вистави влаштовую? – аж кинула ополоник свекруха. Бризки тіста для оладків полетіли на кахлі. – То це я…

- Ти вже поснідала? – запитую голосно доньку. – То йдемо заплітатися та одягатися до школи.

- А ти бачу моїх оладків не їси, невісточко? – шипить свекруха. – Боїшся отруїтися чи погладшати? Якщо їстимеш одні фрукти та овочі, то сил сіно носити взагалі не буде. А ще біля корови чистити потрібно. Донька молоко обожнює. А чоловік он сметану полюбляє.

- Ну то хай чоловік й чистить біля корови, - бубню під ніс. – А що? Любить на санчатах кататися, то нехай і саночки вчиться возити.

Бачу як Ярослав коситься на мене. Тому дарую йому посмішку та зникаю слідом за Алінкою з кухні.

-У нашої Марти молоко смачне, - говорить донька.

- Вірю, - ловлю її долоню.

- Тобі лише спробувати потрібно, - відповідає дівчина. – От увечері й спробуємо.

- Е… ні, - хитаю головою, прочиняючи двері у її кімнату. – Тут вже без мене.

- Ти просто не пробувала…

- У мене на молоко… алергія, - вигадую на ходу.

- А я люблю, коли бабуся корову тільки подоїла і на молоці ще пінка така класна, - закочує очі Алінка, поки я її заплітаю. В дзеркалі це так кумедно виглядає, що я не втримуюся й починаю сміятися разом з нею. – Ух ти! Який класний колосок! Де ти такому навчилася?

- А, - махаю рукою. – За кордоном працювала прибиральницею в перукарні. От і підглядала за дівчатами, які там працювали. А потім і сама пробувала плести ті колоски та робити зачіски.

- Класно, - крутить головою донька. – В мене наче така товста коса здається.

- Це плетіння назовні додає такого ефекту косам, - відповідаю спокійно.

- А ти ще якісь колоски плести вмієш?

- Ну звичайно…

- То я тепер щодня буду з новою зачіскою? – хихикає Аля. – Дівчата в класі заздрити будуть.

Усміхаюся сама до себе. Я в її віці про ляльки думала. Яку одежинку для неї пошити. Де якусь ганчірку взяти, щоб можна було пошити побільше одягу. А сучасні діти міряються моднішими зачісками та крутішими боксами для обідів к школі.

Повернувшись додому після школи, беру відерце й сідаю на стільці рвати смородину біля паркану. Мурудна то справа, скажу я вам. І все через те, що здається вже й кущ обірвала, а ягоди лише дно устелили. Раптом чую, як за парканом хтось голосно розмовляє. Не інакше, як свекруха з сусідкою знову сваряться.

- Ой, Богданівно, і не говори, - бідкається свекруха. – І послав же Господь невісточку! Хай би вже крива чи сліпа була, аби не така пихата та ледача. Спить до обіду. Уявляєш? І гарматою її не піднімеш.

- Бачила, он онуку твою до школи вела, - вклинюється в плаксивий монолог Вікторії Дмитрівни ота сама Богданівна.

- Ото лише й робота для неї, - вибріхується свекруха. – Навіть годувати дитину не хоче. Тільки для людського ока й водить доньку до школи. А що? Он ти ж бачила її. А це означає, що люди в селі думають, що вона така хороша матір.    

- Ну… може нехай молодиця освоїться поки, - вторить свекрусі Богданівна.

- А то ти мене не знаєш? – сплескує руками Вікторія Дмитрівна, аж виляски йдуть ранковим повітрям. – Я ж не напосідаю на неї. Так така ледацюга, що аж руки чешуться. Хіба не можна хоча б віника взяти?

- А що тим віником навоз з-під корови вигрібати? – не втримуюся, бо від її нещирості аж розпирає. – Чи смородину для варення потім змітати у відро?  

Помічаю, як очі свекрухи, яка схилилася на сапу на городі й розмовляє з сусідкою з іншого боку, округлюються від подиву.

- Доню, а ти… ти де взялася? – запинається вона.

- Так ось під кущем смородини сплю, аж виляски селом йдуть, - буркаю до неї, помічаючи, як її сусідка зацікавлено розглядає мене та шкірить зуби. – Бо ви ж роботи надавали скільки, що спину розігнути не встигаю. А самі так гарненько ляси точите на городі, замість того, щоб сапати.

- От ти ж моя пчілка-трудівниця! – хитає головою Вікторія Дмитрівна. – Всюди встигаєш. А я вже стара й неповоротка…

- Зате язиком гарненько теревените, - огризаюся. – Де й та старість поділася?

- От скажи, - це вже певно до Богданівни. – Як з такою невісткою можна вжитися? Я ж її донечкою називаю, а вона до мене як? Змія підступна!

- Дмитрівно, то залиш молодицю в спокої, - гарчить сусідка, починаючи сапати город. – Нехай собі живе та піклується про свою родину. І тобі легше. Як-не-як, а допомога по господарству.

- Ага, - сичить свекруха. – Дочекалася допомоги. Осоромила на все село. Тепер людям в очі дивитися соромно.

- Та ви самі в своїй брехні топитеся, - бурчу до неї.