Глава 8

- Тобто мене ніхто в розрахунок не бере? – подає голос Ярослав.    

- Цить….

- Чого я маю мовчати, тату? – гаркає Ярик. – Ви нічого не сплутали? Я не маленький хлопчик і мені не потрібно вказувати з ким бути. Тож…

- Ой! – бубнить свекор в темряві. – Ніхто тобі нічого не вказує. Та все ж гордість якусь треба мати. Вона кинула тебе з дитиною на поталу. Без жодної копійки за душею. І поїхала хвостом крутити десь там. А тепер, коли ти чогось досяг в житті, облаштувався, то приїхала й знову спокушає. Локшину на вуха вішає. Прикидається невинною вівцею. А ти й вуха розвісив, дурень!

Господи! Я не маю те все слухати. Нехай ідуть до біса! Всі разом. Я хочу забрати Алінку і зникнути. Назавжди. Змінити прізвище, ім’я. Все. Щоб лишень не бачити оцих «родичів». От подруга завжди говорила, що обираючи чоловіка – обирай і його родину. А я ж завжди вірила, що все буде добре. Що його родина прийме мене. Пройшло скільки років та жоден з них навіть не згадав, що завдяки мені на світ з’явилася Алінка. Це я її виношувала та народжувала в муках. А тепер навіть права на неї не маю. Ну що мені її викрадати чи що?

- Тату…

- Ой! – перебиває свекор. – Про що тут говорити? Вона тебе наче причарувала. Хоч до бабки Вести йди, щоб порчу з очей твоїх зняла.

- Ага! – бубню під ніс, проходячи мимо Сергія Олександровича. – І заодно нехай вам травку пропити дасть, щоб не підглядали за дорослим сином…

- Що? – гиркає свекор.

- Говорю «доброї ночі»! – відповідаю голосніше.

- Яка в біса «добра ніч»? – бубнить свекор. – Коли тут потрібно охороняти власну дитину від твоїх домагань.    

Хитаю головою і прямую до будівлі. І помічаю, як темна постать прошмигує до будинку. Ну а як же без «підбурювачки»? Хіба ж вона може спокійно спати в ліжечку? Їй до всього є справа? Можу дати руку на відсіч, що то свекруха навигадувала купу всього, щоб роздраконити Сергія Олександровича.

Залітаю в темну кімнату й не знімаючи одягу падаю на ліжко. Сльози повільно котяться щоками. А що можна зробити в цій ситуації? Кинути все і поїхати? Знову зрадити довіру доньки? Чи терпіти приниження?

Чую ще, як в темряві сваряться Ярослав і Сергій Олександрович. Їх гучні голоси чує, напевно, все село. Я вдячна чоловікові, що вступився, але то дурна справа доводити щось людям, які впевнені у своїй правоті. Як говорять, марна справа сваритися з дурнями.

Так в сльозах і заснула. Прокинулася від того, що в шибку хтось постукав. Спочатку тихо, а потім трохи гучніше. Я спросоння нічого не зрозуміла. Навіть здалося, що то сон. Та ось раму хтось смиконув.

- Маш, від… відчини! – почувся глухий голос Ярослава за вікном. – Маш! Маш, ти спиш?

Схоплююся й кидаюся до вікна. Ярик сидить на гіляці, тримаючись руками за цеглу біля вікна. Й тягнеться до скла.

Відчиняю вікно й визираю назовні.

- Ти здурів? – гарчу на нього. – Що ти робиш тут на деревині в такий час?

- Шшш… Тихо, - прикладає палець до губ. – Не… не кричи! Весь будинок роз… розбудиш.

Примружую очі, вдивляючись в обличчя чоловіка.

- Ти що п’яний, Радославський? – шиплю на нього.

- Ні, - хитає головою. – Руку… руку подай…

- Хіба мені мало проблем від твоїх батьків, то нехай вони тебе ще й на деревині під моїм вікном побачать, - сичу.

- І що? – усміхається Ярик. – Боїшся, що звернуться до тої Вести? І вона про… про… прокляття на тебе… нашле?

- Господи! – протягую йому руку. – І нагородив же мене Господь отакою ріднею…

Ярик хапається за мою руку й забирається до мене у вікно. А коли спускається на підлогу, його хитає. А мене обдає гарячий запах алкоголю.

- Дідько! – шиплю. – Радославський, ти п’яний?

- Так, - говорить він. – Я трохи випив у Кольки…

- В якого Кольки?

- Ти хіба його не пам’ятаєш? – дивується, плюхаючись на моє ліжко. – Мій друг з армії… Ми його ще хрещеним Альки хотіли взяти.  

Закочую очі під лоба.

- Пам’ятаю, - фиркаю, склавши руки на грудях. – Це той, який заради селфі поліз на кручу і звернув собі в’язи?  

- Ага, - усміхається так, ніби він найщасливіша людина у світі. – Приємно, що ти його пам’ятаєш. До речі, він мені порадив забратися до твоєї кімнати через вікно.

- О! – хитаю головою, спираючись на стіл на спиною. – Сам в’язи постійно скручує, ще й вас підбиває до цього.

- Машка, а ти пам’ятаєш, як в гуртожитку ваша комендант не пускала мене до тебе? – запитує Ярослав. – І я забирався до тебе пожежною драбиною.

Усміхаюся. До них на СТО саме привезли ремонтувати пожежну машину. Так він з напарником пригнали її під вікна мого гуртожитку й він з оберемком десь нарваних тюльпанів прямував до мого вікна. Весь гуртожиток визирав, фотографував та знімав на відео цей прояв кохання пожежника та студентки. Всі тоді довго вважали, що мій хлопець пожежник, рятівник. А комендант аж розплакалася від побаченого. І пообіцяла Ярославу, що тепер він може завжди заходити до мене через двері.    

Чоловік напевно теж згадав той випадок. Бо саме тоді я телефоном зізналася, що вагітна. І розплакалася, бо не знала, що робити. Ми обоє студенти. Ніякого заробітку стабільного не маємо. Ярослав правда вже тоді підробляв уночі на СТО. Але хіба ж то заробітки? Та й чи вистачить нам на прожиття?

Які ми дурні тоді були? Думали про такі дурниці. А мали жити й насолоджуватися життям. Мали цінувати кожну мить проведену разом.

Хіба думала я тоді, що ось той красень, який сміливо прямував без страховки пожежною драбиною до мого вікна, колись стане мені ворогом? Колись ми будемо битися за спільне дитя? Ненавидітимемо один одного?

Він обдає мене таким поглядом, що аж сироти на шкірі з’являються. В очах жага, бажання та поклик. Вуста розпливаються в захопливій посмішці.

- Машка, я скучив, - шепоче він, дивлячись мені прямо в очі. – Скучив за твоїм запахом. За твоїм тілом.

- А що… інші так не пахнули? – піднімаю брови. - Чи тіло мали якесь не таке? Може в них троє грудей було?