Глава 7

- Бабусю, це ти про що? – подає голос Алінка, наминаючи налисники з творогом.

А мені аж дурно робиться. І треба ж яка зараза. Все в свою вигоду перекрутить.

- Швидше вечеряй, котеня, та давай митися і в ліжко, - усміхається свекруха. – Чого стали, як вкопані? Сідайте вечеряти, дітки. Все холоне.

Я роблю крок, а Ярослав хапає мене за руку й миттєво зупиняє.

- Це вона про що? – дивиться прискіпливим поглядом на мене. – Що ти утнула?

- Потім, - шепочу до нього. – Потім все розповім.    

Я лише п’ю чай, оскільки після слів Вікторії Дмитрівни взагалі немає апетиту. А вона так хитро поглядає на мене, ніби й не озвучувала ті бісові плани про опікунство. Хоча я сама винна. Не варто було мені лізти у все оце. Нащо мені здався той бісів стадіон? Нікому він не потрібен був вже скільки років. Так ні. Мені він знадобився. Хоча мене зрозуміти можна. Я хочу кращого для своєї дитини. Хоча коли я її заберу, то той стадіон мені буде фіолетовим. Та зараз мені головне заслужити довіру доньки. А потім будемо розбиратися.

Алінка вечеряє швидко. Потім обіймає татка й бажає йому спокійної ночі. І раптом протягує худенькі рученята до мене. Від подиву аж рота розкриваю. А вона пригортається й шепоче на вушко:

- Всі мої друзі тобою захоплюються. Вже запитують чи ти моя мама…

- Справді? – усміхаюся, поглядаючи на свекруху, яка невдоволено копилить губи та морщить носика.

- А я всім відповідаю, що ти моя мама… Моя мама…

Ці слова доньки змушують сльози з’явитися на очах. Всього два слова. Два слова. Та вони змушують мене хвилюватися. Викликають якісь теплі хвилі в душі.

Алька біжить до кімнати, а я мию посуд, бо «наглядач» бурчить, що вона готувала вечерю, а я навіть посуд помити не в змозі.

Після вечері сиджу на підлозі, розбираючи свою валізу. Ще варто занести подарунки Алі. Обережний стукіт в двері говорить про прихід донечки.

- Так, - говорю неголосно. – Заходь!

Вона обережно прочиняє двері й зазирає до кімнати.

- Ти ще не спиш? – цікавиться моє янголятко.

- А я саме подарунки тобі збирала, - махаю до неї рукою. – Йди до мене! Будемо дивитися, що я тобі купила.  

Донечка миттєво проникає до кімнати й тихенько зачиняє за собою двері. Підходить до мене й сідає поряд.

Вказую їй на коробки з подарунками. Її очі розбігаються. Бачу, що їй хочеться відкрити їх усі. Знизую плечима, жестом припрошуючи її відкривати подарунки. Дивитися, як сяють її очі, відкриваючи чергову коробку, то блаженство. Її вуста не покидає чарівна посмішка щастя. Показую їй рожевий бокс з принцесами та оранжевий рюкзачок для спортивного одягу.

- Яка краса! – говорить вона. – А то що за коробочка?

- То я купувала подарунок таткові, - відповідаю їй.

Сподівалася, що заберу Алінку, вручу йому подарунок і розпрощаємося. Але… Як казала моя бабуся: «Якщо хочеш насмішити Господа, то розкажи йому про свої плани». В мене вийшло те саме.

- Ти знаєш, що мій бокс буде найгарнішим у класі? – запитує Аля, сидячи зовсім близько біля мене. – В нашої Тамари чорний з якимись квіточками. А в мене… в мене така краса. Я вже хочу завтра понести в ньому обід до школи.

Сміюся з неї. А в двері хтось зазирає. Ми обоє озираємося на скрип. Через прочинені двері видніється голова Ярика.

- Можна до вас? – запитує він. – А я прийшов побажати своїй принцесі «добраніч», а вона десь сховалася. Хвилювався, чи не вкрали. Довелося шукати.

- А мама тут подарунки мені показує, - усміхається Аля. – І тобі є подарунок.

Я заклякаю на місці. Незручно так вийшло. Взагалі я не збиралася дарувати йому той подарунок. Підіймаю очі на нього, а він так і стоїть біля дверей.

- Навіть мені є подарунок? – запитує здивовано, сфокусувавши на мені погляд. – Дівчата, ви мене балуєте!

Проходить до кімнати й всідається на підлогу поряд з нами. А Аля обіймає його за шию й заливисто сміється.

- Ну даруйте! – розводить руками в сторони. – Хочу вже побачити, що ви там мені приготували.

Аля дивиться на мене. А я киваю головою, дозволяючи їй подарувати татові пакунок. Ну а що робити? Не кричати ж, що він не заслуговує на цей подарунок?

Аля бере в гарно упакованій коробочці подарунок й протягує таткові. Ярослав кілька хвилин дивиться на протягнуті рученята. А потім спокійно бере з її долонь коробочку.

Відкладає її в сторону й підіймає на мене очі.

- А в мене немає для вас подарунка, - говорить розчаровано. – Але… Я думаю ми можемо з тобою виконати одне бажання мами?

- Так, - підстрибує Алінка.

Погляди обох зупиняються на моєму обличчі. А я трохи розгублююся від оцієї пропозиції. От чого я не очікувала від Ярослава, так це ось такого.

- Я хочу… хочу…

- А давайте підемо в кінотеатр, - пропонує Аля. – Подивимося мультфільми. Ви любите мультики?

- Обожнюємо, - хитає головою Ярик.

- Ну звичайно, - спираюся на руки. – Я лише за. Можна і в зоопарк чи на каруселі.

- Клас! – підхоплюється Алінка й починає стрибати навколо нас. – Ми їдемо відпочивати…

Ми дивимося на неї й починаємо сміятися. Потім Ярослав забирає її подарунки й відводить її в ліжко. А я беру ковдру й виходжу на вулицю. Небо всіяне зірками. Трохи прохолодно. Десь чути квакання жаб.

Закутуюся в ковдру й всідаюся на гойдалку. Спокійно спостерігаю за вогниками, які мерехтять в селі. Схоже господарі будиночків починають влягатися на відпочинок. Завтра рано вставати. Чую кроки за спиною. І хтось протягує мені чашку з запашним чаєм.

- Можна сісти? – запитує Ярослав.

Беру з його долонь чашку й киваю.

Він сідає на гойдалку поряд й кілька секунд мовчить.

- От тепер розповідай! – говорить він. – Що там сьогодні сталося з тобою? І чого це про тебе пліткує все село? 

- Нічого страшного не сталося, - починаю свою розповідь. – Відводила сьогодні Алінку до школи й побачила їх стадіон. Ти його, до речі, бачив?