Глава 4

Добре, що свекруха не пішла слідом за мною на кухню. Тож я спокійно обнишпорила всі шухляди, але ні мюлів, ні вівсянки так і не знайшла. Навіть йогурту немає. Є лише молоко, але й воно в банці. Не інакше, як козяче. Тож скривившись, йду до своєї кімнати. Переодягаюся в спортивний костюм, беру гаманець й прямую до магазину мимо якого ми вчора проїжджали.

Він вже, дякувати Господу, відчинений. Вони в селі й справді не сплять взагалі? Ніколи не сплять?

Асортимент в магазині такий собі. Ні про які мюслі навіть не чули. Та на очі мені потрапляють шоколадні кукурудзяні кульки. Те що потрібно.

Бере декілька коробок тих кульок. Банани, сік, яблука та йогурт. І швидко повертаюся додому. Не встигаю навіть покласти все в холодильник, як на порозі з'являється в піжамці Аля. Волосся розкуйовджене. Обличчя заспане.

- Доброго ранку! – кидається вона до мене й обіймає за ногу. – А я зранку прокинулася й думаю. Ти точно тут чи то мені вчора сон приснився.

- Привіт, моє янголятко! Сідай! Зараз пригощатиму тебе найкращий сніданок, - підсовую до неї стілець. – Впевнена ти такого ще не їла.  

Вона здивовано дивиться на те, як я розриваю пачку та висипаю кукурудзяна кульки в тарілку. Заливаю все це йогуртом й підсовую до дівчини.

- Бабуся говорить, що це шкідлива їжа, - промовляє Аля, підсовуючи до себе тарілку.

- А котлети, вареники, сало та смажена картопля – не шкідлива їжа? – запитую голосно. І якщо Вікторія Дмитрівна зараз нас підслуховує, то нехай чує. – Багато твоя бабуся знає. Пробуй! І скажеш. Сподобалося чи ні?

Алінка набирає ложку з кульками й заносить до рота. Її очі починають виблискувати чарівним сяйвом. А округле дитяче обличчя кайфує, утворюючи чарівні ямочки на щоках.

- Мммм… смачно! – закочує вона очі.

- А де твій бокс? – зазираю у всі шафки. – Куди я маю тобі їжу складати для школи?

- Так… бабуся в пакетики кладе, - вказує вона ложкою на одну з шафок. – І зручно. І комфортно. Пакетик там вгорі. Поїв, пакетик викинув у смітник.

- Який пакетик?

- Целофановий…

- Ти жартуєш? – наливаю їй соку в склянку.

- Чому жартую, - знизує Аля плечима. – Я й форму в пакеті ношу. Правда в більшому.

І саме в цей момент в дверях з'являється Ярослав, а за ним чимчикує свекруха. Очі Вікторії Дмитрівни ніби шуліка миттєво оцінюють ситуацію. Вона кидається до столу, хапає пачку з шоколадними кульками й невдоволено витріщається на мене.

- Це що? – ричить вона, розмахуючи паперовою пачкою.

- Кукурудзяні кульки, - спокійно мию під проточною водою яблуко, щоб покласти Алі для перекусу в школу. – Це сніданок зі всіма вітамінами. Найпоживніший…

- А ти чого мовчиш? – штовхає вона Ярослава. – Ти ж батько дитини. То скажи щось…

Аля перестає їсти й усміхається до батька, цілуючи його в щічку, коли він нахиляється до неї.

- Як сніданок від мами? – цікавиться він, кинувши на мене пильний погляд.

- Ти не уявляєш, як смачно, - шепоче вона. – Хочеш спробувати?

Ярослав киває головою.

Алінка набирає повну ложку й годує татка. Я навіть забуваю про те, що увімкнена вода. Ярослав закочує від задоволення очі.

- Мммм… Справді смачно, - говорить він, вмощуючись поряд з донькою на стілець. – Я теж такий сніданок хочу.

- Це мама приготувала, - гордовито промовляє Алінка. – Вона знає секрет.

- Який? – підморгує він. – Чи вона з тобою ним не поділилася?

- Вона знає скільки потрібно кульок і скільки йогурту, щоб страва виходила такою смачною…

- Ну і хто тебе розумним назве? – сплескує руками Вікторія Дмитрівна.

А Ярослав протягує руку до паперової коробки з кульками й забирає її в матері.

- Гаразд, - пхикає свекруха. – На сніданок їстимемо якусь дурню, а на обід… напевно… собачий корм. Він не менш поживний. Полкан підтвердить. 

- Я сьогодні на обід не приїду, - смакуючи кульками, промовляє Ярослав. – Їду до райцентру…

- А для мене там місця не буде… в машині? – запинаюся на кілька секунд.

Ярослав і Аля перестають снідати й ніби по команді повертають голову в мою сторону.

- Оце вам і «здрастє»! – єхидно усміхається Вікторія Дмитрівна. – Невже, Машенька, тобі в нас в гостях так погано? Чи село набридло?

Закочую очі, відчуваючи прискіпливий погляд Ярослава на собі.

- Мені з одягу потрібно дещо прикупити, - охриплим голосом видихаю. – І Алі потрібно рюкзак для спортивної форми і бокс купити…

- Який бокс? – в дверях з'являється свекор з відром риби. – Що ви ото вигадуєте, батьки? Вона дівчинка, а не лобуряка. Досить того, що в футбол з отими шибениками ганяє. Бокс, то вже перебір, діточки. Я проти…

- Дідусю, - заходиться Алінка сміхом, – бокс – та така коробочка для обідів. У нас в класі лише Тамара з таким ходить. Вона дуже зручна…

- А хіба пакет погано? – вклинюється Вікторія Дмитрівна. – Кожного дня новий…

- Гаразд, - киває Ярослав і підводиться. – О десятій біля двору. Ні секунди чекати не буду. Так і знай!

Аля складає руки у формі молитви й так щиро посміхається. Ранкове сонечко грає в її волоссі. Вона зараз в своїй рожевій піжамі схожа на маленьке янголятко.

- Дякую! – шепоче вона, поглядаючи то на мене, то на татка щасливими оченятами.

- А сніданок де? – Сергій Олександрович зазирає в коробку з шоколадними кульками. – А це що таке? Якісь модні козячі кізячки? Бабо, це ти в сусідської кози Люськи видрала за те, що вона твою капусту погризла? Ви їх ще й молоком заливали? Алька, смачно ото?

- Дідусю, - фиркає донечка, кривлячись. – Ти як скажеш…

Ярослав востаннє кидає на мене погляд й прямує до виходу. А я дивлюся йому вслід, важко зітхаючи.

- Мамо, а ти сьогодні поведеш мене до школи? – Алька злазить зі стільця.

- Якщо хочеш, - усміхаюся їй. – Я б дуже хотіла ще й з твоєю вчителькою познайомитися.

- А що з нею знайомитися? – вклинюється Вікторія Дмитрівна, накладаючи в тарілку чоловікові голубців. – Вчителька, як вчителька.