Глава 3

Вікторія Дмитрівна прагне закрити собою двері, та я все одно прослизаю мимо неї й заходжу до веранди. Скільки років я тут не була? Ми після весілля кілька днів жили тут. І коли я побачила, що мене відверто зневажають – заявила, що повертаюся до міста. І Ярослав поїхав зі мною.

Як давно це було.

Відкидаю шторку й заходжу до будинку. І втрачаю дар мови. Тут все змінилося. Все перебудовано. Сучасні ремонти. Сучасні меблі. Ого! Оце так дивина!

- Та що ж ти будеш робити? – свекруха біжить слідом за мною.

- Ви про що? – повертаюся до неї обличчям.

- Що ти тут забула? – стягує з голови хустку. – Ти в житті в селі не проживала. Що тобі тут робити?

- Тоді віддайте дитину і розійдемося з миром, - підсумовую я.

- Та що ж ти заладила? – махає руками свекруха. – Віддайте дитину. Віддайте дитину. Це що тобі лялька? Вона вже доросла. Вона не поїде. Там ні татка. Ні друзів. Ні нас не буде поряд. А ти… не ображайся… але ти їй чужа.

- Я її матір!

- Та яка ти в біса матір? – сичить свекруха. – Зозуля ти, а не матір!

Рахую до десяти. Раз, два, три…

- От скажи мені, що тобі тут робити? – підступає вона ближче. – Ти ж все одно поїдеш. То нащо травмувати Алю?

- Нікуди я не поїду, - фиркаю голосно. – Без доньки нікуди не поїду. Крапка. І давайте припинимо оці теревені.

Вікторія Дмитрівна невдоволено копилить носа та надуває губи.

- Гаразд! – усміхається такою нещирою посмішкою. Підходить до холодильника. Дістає пляшку з водою й спокійно наповнює склянку по вінця. Перехиляє й п’є воду. – Поживи тут кілька місяців. І якщо Аля захоче. А ми побачимо, що ти вмієш піклуватися про дитину. То можливо, підкреслюю, можливо, ми відпустимо Алінку з тобою.

- Домовилися! – майже миттєво випалюю відповідь.

А що робити? Це лайно. Така собі сумнівна пропозиція, якій немає довіри. Та вибирати мені не доводиться. Знаю, що вони мені всі нерви витріпають. Та це хоча б якийсь шанс бути поряд з власною донечкою, мати можливість вкладати її спати, заплітати кізки, водити до школи та відпочивати разом з нею. Хоча б примарний, але шанс. А все останнє я витримаю.

- Ну… якщо ти погоджуєшся, то йдемо, - вказує напрямок рукою Вікторія Дмитрівна. – Покажу тобі твою кімнату.

Відчуваю, як судинами розноситься тепло та щастя. Хочеться танцювати, сміятися та обіймати когось. Як же це класно. Я тут. В будинку, де живе моя донька. І я зможу обіймати її коли завгодно. Гратися з нею. Снідати. І ніхто мені не буде стояти на заваді.  

- І не здумай викрасти дитину, - попередила свекруха. – Інакше війна!

Я навіть не думала про це. Але… це гарна перспектива.

Свекруха веде мене коридором й відчиняє двері до однієї з кімнат. Кімнатка невеличка. Ліжко. Стіл. Телевізор на стіні. Шафа для одягу. Підлога устелена паркетом. На вікні жалюзі.

- Це звичайно не панські хороми, до яких ви звикли, - промовляє вона. – Але чим багаті…

- Дякую! – закочую валізу до кімнати.

Свекруха якось так здивовано на мене поглянула. А потім крутнулася й пройшла до дверей.

- Вечеря о восьмій, - буркнула вона.

- Я не їм після шостої, - поглядаю на жінку.

- Ну вибач! – розводить свекруха руками. – Ми не Європа. Вечеряємо, коли з господарством впораємося. Всі додому з роботи повернуться. От тоді й сідаємо вечеряти. Якщо не з’явишся до вечері – ми не станемо засмучуватися.

- Сьогодні вечерю я не пропущу, - відгукуюся до жінки. – А Аля коли буде вдома?

- То ввечері Ярослав і привезе, - бурчить свекруха. – Ойой! Вже четверта. А в мене ж чергова серія турецького серіалу. Постільну білизну знайдеш в шафі. Я побігла. Треба ж взнати чи впізнала Фахріє нападника. 

Господи! Хитаю головою. Вони ще й серіали дивляться.

Відчиняю шафу. Знаходжу комплект постільної білини й застеляю ліжко. Сказати, що я в захваті від ліжка не можна. Та вибирати не доводиться.

Розпаковую свою валізу й дістаю деякі речі. І чого я не взяла більше речей?

Я ж не планувала тут залишатися. Взяла лише саме необхідне. Дякувати хоча б кілька комплектів спідньої білизни взяла.

Розбираю купу пакунків з подарунками, які я привезла для донечки. Тут і іграшки, і модний одяг.

Поки розкладала зубну щітку та пасту у ванній, роздивлялася мило та шампунь, які там є, то не зрозуміла, як пробило вісім годин вечора.

В шортах і майці виходжу до столу. Свекор давиться чаєм, а свекруха заклякає на місці.

- Ти у що це вирядилася? – вирячує вона очі.

- Що? – усміхаюся. – Це шорти й футболка. В мене ж не так багато речей. Я не планувала тут залишатися…  

І саме в цей момент грюкають вхідні двері. Дзеленчать ключі, які напевно кинули на комод.  

- Ми вдома, - чую я голос Ярослава.

Першою в кімнату залітає Алінка. Мене вразили її великі карі очі, обрамлені довгими пухнастими віями, вигнуті брівки та пухкі губки. Маленьке підборіддя переходило в округле обличчя з гарненькими ямочками на щоках. Волосся зібране в два хвостики. 

Джинсовий комбінезон та рожеві кросівки робили її такою дорослою.

- Бабуля, дідуля, а ви знаєте…., - вона заклякає на місці. – Мам?

За її спиною з'являється Ярослав. Високий, широкоплечий, з модною зачіскою та легкою небритістю на обличчі. Його карі, як у доньки, очі примружуються від подиву та роздратування.

- Привіт! – усміхаюся до дівчинки й соваюся на стільці. – Обіймеш мене?

Свекор прокашлюється й тягнеться рукою до склянки з горілкою. Та всюди встигаюча Вікторія Дмитрівна хлопає його по руці, як якогось шкідника.   

Алінка озирається на татка, але він здається закам’янів. Тож вона повільно ступає до мене. Сповзаю зі стільця. Стаю на одне коліно і обіймаю своє дівча. Яка вона ніжна! Яка тепла!

Її дитячі рученята обвивають мою шию. А я зариваю обличчя в її м’яке волоссячко й вдихаю її аромат.

- Ти приїхала? – вона бере в свої долоньки моє обличчя. – Вау! Яка ти гарна! Навіть краща, ніж на фото та по відеозв’язку.