Глава 2

Нас так і підкидає, ніби ми на реактивній ракеті. Зате переваги я помічаю. Вантажівка їде через величезні калюжі. Бризки брудної води розлітаються з-під коліс. А водій навіть швидкість не притишує.

Село зустрічає мене цвітінням дерев, гелготінням гусей, гавкотом собак та вереском замурзаної малечі. Невеличке українське селище з доглянутими побілованими хатками та буянням квітів. Вулицями гасає босоніж дітвора. А я вдивляюся в обличчя дітей, мріючи побачити серед них Алю.

Нарешті машина зупиняється біля воріт пофарбованих синьою фарбою. Біля паркану доглянутий квітник. Поряд з хвірткою прилаштована сучасна лавка. Весь двір потопає в зелені. Гарно тут весною.

А горе-водій вискакує з авто. Поки я зістрибую на землю, він витягує мою валізу й ставить її на землю поряд зі мною.

- Ну ось! – вказує на ворота. – Ви й вдома.

- Ви прямо мене виручили, – повертаюся до нього обличчям. – Дякую!

- Та немає за що, – скалить зуби юнак. – Якщо потрібно – звертайтеся!

Усміхаюся й прямую до воріт. Відчиняю хвіртку й ступаю крок до двору. Коли чую галас та сварку.

Моя свекруха лається з сусідкою через паркан. А та репетує так, що й люди з дворів почали визирати.

- То прив’яжи ту бісову козу, - горлає Вікторія Дмитрівна, матір Ярослава, сусідці. – Всю капусту в мене вже обгризла.

- Це тварина, - розмахує сусідка з-за паркану руками. – Хіба я можу їй щось втовкти в голову?  

І саме в цей момент на мене ледве не кидається здоровецький доберман. Злякано відскакую й голосно видихаю, помітивши, що собака прив’язана.  

- Оце вам «здрастє», - чую голос Сергія Олександровича, який чистить рибу під деревом. Біля його ніг треться з десяток котів. – Гості, яких не чекали…

- І Вам добрий день! – відповідаю голосно. – Дякую, що зустріли…

Вікторія Дмитрівна миттєво озирається на мій голос і заклякає на місці. Її очі то розширюються від подиву, то звужуються від роздратування.

- А ти як…? – запитує вона здивовано.

- О! – чую з-за паркану голос сусідки. – Краще он гостей, Дмитрівно, зустрічайте, ніж сварки влаштовуєте.

- Циць! – гаркає Вікторія Дмитрівна. – Тебе забули запитати!

- Ото, дитино, бери Алінку та тікай звідси, - звертається сусідка до мене. – Бо вони й тебе зі світу зживуть й дитя твоє занапастять.

- От же нагородив Господь язиком без кісток, - махає на неї рукою свекруха. – Так і меле ним, що в голову збреде. У власному дворі поговорити не дадуть.

- Дуже мені потрібні ваші розмови, - дується сусідка й чимчикує до хати. – Добре, що невістка приїхала. Боженько нарешті вирішив покарати вас за вашу гнилу душу.

- От ти уявляєш? – ставить руки в боки Вікторія Дмитрівна. – Ніяк не вгамується, зараза. Йди краще козі своїй намордника вдінь, а заодно й собі купи. Може тоді не будеш плескати язиком, що треба, а що не треба.

- Собі вдягніть, - гиркає сусідка. – Бо скоро мене перекусите своїми зубами.

- В тебе така талія, що за рік не перекусиш, - відгавкується свекруха. – Йди вже. Постійно все підслуховуєш та підглядаєш. От же ж нагородив Господь сусідкою.

- А ти що тут, Машенька, забула? – чую солоденький голосок власного тестя.

- За донькою приїхала, - видихаю.

- За якою донькою? – озирається на мене свекруха.

- За своєю…

- Оооо! – Сергій Олександрович нахиляє голову й метушливо починає потрошити рибу з відра.

- Наче тобі її хтось віддасть, - сичить свекруха.

- Тобто? – ставлю свою валізу. – Ви не віддасте мою власну дитину мені?

- Значить, як була вона маленька, то ти поїхала за кордон шукати кращого життя, - просичала свекруха, хапаючи віника до рук. – А як дівчинку виростили, то диви! Матір знайшлася! Звичайно! Зараз краще вже дорослу дитину забирати. Не потрібно вночі не спати. Підгузки міняти. Вигодовувати її та купати.

- Ви ж знаєте чому я поїхала за кордон, - рявкаю у відповідь, бо вони мене починали злити. Де Ярослав? Де моя дитина?

- І чого? – подав голос свекор.

- Бо сім’ю потрібно годувати, дитині купувати підгузки, - фиркаю, – а Ярослав просто сидів на канапі й палець об палець не вдарив.    

- То треба було сісти поряд, - повчає Сергій Олександрович. – Якби не було що їсти, то підвівся б твій Ярослав і пішов шукати гроші.

- Тепер я це розумію, - буркаю у відповідь.

- От і добре! – свекруха починає вимітати якесь сміття в мою сторону. – Скажемо так: житла в тебе немає. Роботи теж. Куди ти збираєшся дитину забирати?

- Я… я заробила грошей і зможу купити житло…

- Ти спочатку купи, - свекруха з віником наближається все ближче. – Знайди роботу. Знайди для моєї кровиночки школу. А тоді поговоримо. Дитина – це не лялька! Не можна її забрати, посадити й вона сидітиме. Нею займатися потрібно. Годувати. Уроки робити. На якісь гуртки записувати. От виконаєш ці умови, а тоді поговоримо. А зараз… зараз їдь додому, Машенька! Їдь! З Богом, рідненька!

- Нікуди я не поїду! – складаю руки на грудях. – Я хочу побачитися з Алінкою…

- Ой, горечко! – трубить свекор. – І де він тебе взяв на нашу голову? Хіба не міг одружитися з чесною та порядною сільською дівчиною? Зустрічався ще зі школи з Мариною. Красуня. Працьовита. Порядна. Ми вже й до весілля готувалися. А поїхав до тої своєї академії в місто і вуаля! Кілька місяців і одружений.

- Йому пістолет до скроні ніхто не приставляв, - обороняюся.

- Машуня, - свекор кривиться так, що хочеться те відро з рибою йому на голову надіти, - якщо твоя ласка, то можеш подавати до суду. Знаєш, суди вони завжди дитину матері залишають…

- Що ти верзеш, дурню? – замахується на нього дружина. – Чому ти її вчиш?

- А що? – хитрувато усміхається свекор. – Нехай подає хоч куди хоче. Житла немає. Роботи теж. Дитину на п’ять років залишила. А хто може гарантувати, що не гайне кудись знову? Не залишить малу саму? Та й навіть, якщо знайде житло чи роботу. Хто водитиме дитину до школи та зі школи у великому місті? Хто займатиметься нею, поки вона на роботі? От і вся арифметика! Жоден суд не віддасть їй нашу Алюню. Тож циць, бабо!