Глава 1

Повільно спускаюся сходами автобуса. А погляд пробігається обличчями людей, які очікують рідних. Оглядаю зустрічаючих ще раз і не знаходжу знайомий погляд. Дідько! І де він? Я ж дзвонила йому й попереджала, що приїду. Хіба це не означало, що він має мене зустріти.

Озираюся навкруги. Водій відчинив багажні відсіки, щоб пасажири могли забрати свій багаж. Підходжу до багажного відсіку й розумію, що не зможу дістати свою валізу на коліщатках.

- Ви не допоможете дістати он ту червону валізу? – звертаюся до водія, який стоїть поряд.

- Я б з радістю, люба, - бурмоче він. – Та зранку так спину прихватило, що нахилитися не можу.

Оглядаю його невдоволеним поглядом й присідаю, щоб дістати власну валізу. Вона зачіпається колесом, тож ледве витягую її. Та хіба тут на вокзалі чоловіків немає? Невже ніхто не допоможе з важкою валізою? І де в біса мій законний чоловік?

Ледве не б’юся головою об дверцята багажного відсіку.

- Обережно, леді! – гундосить над головою водій. Краще б з валізою допоміг, а не нявчав під руку. – Не вистачало ще, щоб шишку набили…

- Дякую за допомогу! – корчу гримасу посмішки. – Обслуговування у вас вищий пілотаж!

Він відкриває рота, а я ставлю валізу на землю, витягую ручку й спокійно прямую геть. І де Ярик? Чорти б його забрали!

Витягую телефон і набираю його номер.

- Абонент тимчасово не доступний! – говорить спокійним та врівноваженим жіночим голосом мій смартфон.

- Дідько! – сичу в слухавку, знову натискаючи виклик. – Де ти?

Та тепер мене просто вибиває, навіть гудки не пішли. Озираюся навкруги. Брудний вокзал вздовж якого ларьки з охолодженою водою та морозивом. Десь пахне смаженими на олії пиріжками з капустою та картоплею. А біля місць посадки пасажирів розставлені поламані жовті крісла, на яких спить якийсь нічний пияка. Люди обходять його стороною, невдоволено копилячи носики. Хтось смакує ранкову каву. А ось до слуху доноситься як хтось сміється, обіймаючи зустрічаючих.

Гучний жіночий голос оголосив про посадку на черговий автобус, повторюючи своє повідомлення ще й англійською мовою. Усміхаюся сама до себе. Виявляється в цій забитій Богом місцині впевнені, що їх автовокзалом можуть скористатися іноземні громадяни. 

Проходжу далі й знервовано смикаюся. От знала ж що так буде. Знала, що Ярослав мене не зустріне. Просто як же це низько потрібно опуститися, щоб не зустріти власну дружину після п’яти років розлуки.

Його теж зрозуміти можна. Він добре розуміє, що я приїхала забрати нашу семирічну донечку Алінку. Тож спеціально не виїхав мене зустрічати. Він напевно вважає, що мене це зупинить. Не на ту напав, любчику! Я приїхала забрати доньку і я її заберу. І плювати мені на тебе, твоїх батьків чи твої забаганки та бажання.

Я ж не з доброї волі залишила їх удвох й поїхала на заробітки за кордон. Коли на руках двохрічне дитя, а немає за що навіть підгузків купити, то правдою чи неправдою шукаєш вихід. А Ярик весь час бавився з нею й не планував заробляти гідні гроші. За копійки працював десь на СТО. І як було жити? За що було годувати дитину? От і поїхала на заробітки. Спочатку на три місяці. А там понеслося. Півроку. Рік. Не вчулася, як і п’ять пролетіло.

Постійно висилала їм гроші. Писала Алінкі. Телефонувала. Поздоровляла з днем народження та всіма святами. А він, зараза, зрозумів, що йому важко з дитиною і гайнув у село до батьків.

Та хіба я такої долі хочу для дитини? Чого вона має сидіти в тому смердючому селі? Я назбирала вже потрібну суму, тож могла придбати квартиру й забрати донечку в місто. Там і можливостей більше. І є все, що потрібно для розвитку та підтримки дівчинки її віку.

Беру валізу й на підборах чимчикую до вокзалу. Гаразд! Якщо не міг зустріти, то можна ж було попросити когось з села. Ну не вірю, що не міг когось вмовити, як би захотів. Не зустріли, то й не треба. Хіба я таксі взяти не можу?

Та не такі ті таксисти добрі виявилися.

- Яке село? – запитав уже третій. – Борщагівка?

- Так…

- Це де? – витріщився він на мене.

- Кілометрів десять звідси, - бубню до нього. – Так показує на карті. Я, якщо бути чесною, то не знаю. Я тут вперше.

- Це не оте, де до нього дороги немає? – фиркає він. А я звідки маю то знати? – Люба, я гробити свою лялечку не буду. Вибач!

Закочую очі. Та хай би їх всіх чорти покусали.

- Давай так, - розмахує він рукою. – Тисяча і я доставляю тебе до вказівного знаку. А далі… сама. Там зовсім дороги немає. Ще й дощ пройшов. То що маю загрузнути десь там серед поля? Вибач, подруго, але я не наймався возитися з тобою весь день. Я тут більше зароблю.

- Гаразд! – зітхаю важко. – Везіть хоча б до вказівного знаку. А там далі якось розберуся сама.

- Стрибай в салон, - усміхається він. – І гроші наперед.

- Валізу в багажник покладіть, - сичу. – Й дверцята для мене відчиніть. Бо за тисячу ви маєте ледве не заносити мене в салон.

Він оглядає мене здивованим поглядом, накопиливши губи. А потім вибирається з авто. Бере мовчки з моїх рук валізу й прямує до багажника.

- Як накажете, пані! – рапортує він. – Зараз посадимо вас до салону. І за пів годинки доставимо вас до місця призначення.   

І справді за якихось пів години авто зупиняється біля вказівника на дорозі «Борщагівка 8 км». Округлюю очі від подиву.

- Вісім кілометрів? – дивлюся на водія. – А як я маю дістатися до села?

- Стоп! – чоловік озирається на мене. – Ми домовлялися. Хіба ні? Тож вибач, подруго, але я по бездоріжжю не поїду.

- Тобто ви здерли з мене за два кілометри тисячу гривень? – сичу. – І щось ви занадто довго їхали. Два кілометри й пів години їзди. Смішно!

- Ну…

Він вискакує з авто, поспіхом витягує мої речі, стрибає назад в салон і зникає так швидко, ніби в нього не авто, а реактивний літак. А я залишаюся одна на дорозі, оглядаючи поля з соняхом та пшеницею. Навкруги тиша, яка лякає. І що мені робити далі? Як дістатися до села?