Лудіт

Кльони укривали маленьку сапожну майстерню. Там, вже поросла плющем залізна бляшанка, містила свої секрети. Старі люди обходили її стороною. Хтось казав що там працює старий Юд, хтось перешепочувався що він чаклун. Як би то не було, влітку, “Юд” починав покрас свого саркофагу. Вонюча алкідна фарба тьмарила носи всім перехожим.

Старий, вдягнений в фартук поверх старомодного костюма-трійки, з нарукавниками, сивою бородою з подеякою сивиною. Коли Міла проходила повз, у неї відклеївся хлястик на сандалі. Вона підійшла до старого та перепитала, чи працює він тут чи це він прийшов малярувати. Вони швидко поладили.

Прийшов час забирати своє замовлення, проте старого довго не було, він залишив записку, що буде через місяць. Міла розчарувалася, як так, тепер і без сандалій. Але вона отримала дзвінок того ж дня, що її взуття чекають на неї в поштоматі. Вона побігла в літніх кросівках, та забрала довгоочікуваний “люкс зроблений руками”.

Вона подумала, як дивно, що старий не дав накладної чи накладеного платежу. Оглянувши роботу вона не помітила взагалі якоїсь різниці із заводським фасоном. Проходячи повз ларьок вона то й дивила де ж той Юд. Десь з протилежного боку придомової ділянки заволала бабка що старий Юд помер.

Дівчина вирішила підійти до неї та з’ясувати, чи може вона якось допомогти його сім’ї, бо була винна йому грошей. Літня жінка посупила бровами, і сказала що у нього не було сім’ї, але на похорон скидалися всім під’їздом, то порадила підійти до глави ОСББ. Міла ще раз оглянула ларьок, він казався щойно пофарбованим, як так, що старий так от просто помер.

Вона вийшла до двору, де як раз над гробом читали побажання. Хтось нахвалював старого як доброго сусіда, як файного жильця, хтось як доброго майстра. Міла поглянула на його ліву руку, складену на груді. Там була рана і шкіра була охайно зашита, в формі прямокутного шва. Хлястик. Вона побігла звідти.

Вдома мати перепитувала її що з нею. Але Міла жадібно пила вино і казала “поминки”. Сандалі мати віддала в секонд хенд, хоча донці казала що викинула. Але вечорами, коли Міла проходить повз ларьок з об’явою про оренду - то й бува що горить там світло.

Дівчина стала обходити це місце. Їй здавалося, що вона не зможе бачити ті клени, вони вже ніколи не будуть просто кленами, деревами котрі бережуть затінок над залізною коморою старого сапожника.

Згодом, мати запропонувала донці переїхати, бачучі її дещо дивну поведінку. Міла охоче погодилася. Вона їхала на вантажному таксі без якихось очікувань. Перегорнувши сторінку життя, вона опинилася в фешенебельному кондомініумі в новобуді міста. Тут можна було видихнути.

Одного дня, Міла готувала собі сніданок, і перегортаючи яєчню майстерським рухом шеф-повара вона дуже обпекла руку киплячою олією. Заволавши від болю, вона викликала швидку. Операційна, наркоз, відчуття тупого болю та сухості в роті. Вона відчинила очі і побачила - хлястик.

Міла виписалася з лікарні. Вона написала своїй мамі що їй потрібен психолог. Фахівець хутко знайшовся та пояснив причини такого роду співпадінь. На його стіні висіла картина Гойї “Сатурн”. Дівчину це влаштувало, вона хотіла забути все. Але відчуття заборгованості мерцю як проклятий груз так і висіло над нею, і своєрідний вексель на руці це підкреслював. Вона знала, що слова та техніки психолога - це страховка, страховка від того до чого вона явно не була готова.