Аврал

Кімната з красивими вініловими шпалерами. Затусклий синій колір діодних ламп, котрих явно не вистачало на простір цього приміщення. І папери, що ніби осадні стіни визирали хмарочосами на поверхнях столів, полиць, підлоги, папери були всюди. Вони висилися так загрозливо, що ніби якщо цмикнути за один з них - усі вони налетять як зграя і задушать своїм бюрократичним пилом. В прийманні так здавалося Миколі.

Він сидів підперши скроню пальцями та тримаючи вилицю на долоні. Час від часу він змінював положення руки, бо вона брякла. На столі стояло два стаканчики - один для стрижнів котрими він заправляв ручку, а другий для списаних. Майже кожні дві години стрижень замінювався. На фаланзі вказівного пальця у Миколи була суха мозоль. 

Глибока ніч безмісячна, сповнена міським світловим шумом, крізь котрий проглядали поодинокі зірки та рухалися крапочки супутників.Микола мав здати звіти. Але так як на ньому трималася робота двох відділів та архіва - ця робота була наче “Авгієві стойла”. В повітрі стояв такий оглушуючий ефект тиші, що тільки періодично зіваючи, Микола повертався до тями.

Він вийшов на балкона, сів на старий комод, той самий котрий він обробляв, знімаючи стару фарбу. Десь в його мріях цей комод мав би стати файним спогадом від покійного хресного котрий помер в селі близько року тому. Микола згорнувши самокрутку затягнувся тютюном. Йому здавалося, що в цьому димі розвіюються всі його неспокої стосовно звітів. Ніби папір не папіросний, а той самий, з вороху архіву та відділу менеджменту, і коли він вже докурював, то уявляв що вся бухгалтерія зникає в неймовірному ароматі, котрий як старий комод пахне сирою деревиною та друкарською фарбою.

Він пішов на кухню. Трішки поболювало серце, але він вирішив заварити каву. Він стояв над алюмінієвою каструлькою, котра слугувала йому замість турки. Турка стояла в серванті, її подарував Миколі кращий друг, і тільки коли він приїжджав - вони пили каву зварену в ній. Це був свого роду символ, ритуал, заради котрого вся ця процесія з ворохом паперів наразі робилася. Чоловік підбадьорював себе кавою, але гледів на турку, з котрої не пив, щоби надихнутися тими днями котрі неодмінно настануть.

Микола сів за письмовий стіл. За вікном почали кричати ворони. Він сьорбнув останні краплі кави та сплюнув з зубів заварку. В пам’яті, проміж цифр та літер - лунали оповіді про Одіна, Хугіна та Муніна, і він уявляв, що зараз і до нього злетять ворони та похвалять його за виконання обов’язків. В принаймні так йому пояснювали, якщо все робити добре то і буде добре.

Але це “добре” перетворилося на прокляття. Його навантажували новими і новими обов’язками, паперовою роботою, котра була абсолютним пост-модерном, котрий в решті решт посилався сам на себе. Замкнений цикл паірців уявляв собі Микола як гріфи-трупоїди, що обглодували кістки застарілих бюрократичних систем. Те, що ще не вдалося цифровізувати, і те що було настільки глобальним хтонічним лихом, котре ніби прадавні велетні визирали з криги держмашини.

Ворони замовкли. Тікання та такання годинника на кухні - все розчинилося. Все стало як м’яке ліжко, котрим наразі був його реліктовий письмовий стіл із зеленим бархатом на поверхні. Папери - вони перетворилися на ворон, котрі уві сні несли Миколу над палаючою бухгалтерією. Власно, бухгалтерія і палала. Пожежа, що почалася з попільнички на балконі і підпалила старий комод, наразі вже вибила скло жаром. Микола відскочив до коридору та став викликати пожежних. Він виносив папери, бігав з тазіком води, з ведрами, впав і підвернув голено-стопний суглоб.

Ворони все так само кричали. Микола подзвонив на роботу. Поки пожежні гасили балкон, він запевняючи себе в тому що папери вціліли - брав відпустку за свій рахунок. Після того як він пояснив пожежним що сталося, йому виписали штраф. Він взяв турку з серванду та заварив каву. Впавши на ліжко в продивленій кімнаті, він замовив з мобільного електронну цигарку.

Хугін та Мунін за вікном змовкли, але мудрість прийшла. Його письмовий стіл став Іггдрасілем.