Столична

Зимовий вечір в міні-маркеті “До столу”. Люба перебирала записника та обдзвонювала боржників з району, котрі мали б вже занести готівку за товари котрі позичали. Вона чекала на відповідь, важко зітхаючи, та ковиряла картонкою між зубами, намагаючись виковиряти “Столичну”. Та картонка була картою Вежа з колоди котру вона гортала на роботі.

Коли слухавку підійняли, то жінка перепитала про борг, м’яким, високим голосом з грудними тонами. На карті залишився слід червоної помади з глітером та шматочок сальця з ковбаси, котрий мерзенно дратував вже довгі півгодини. Вона мала здавати касу за місяць сьогодні, а боржники віддаючи гроші зазвичай закуплялися добренько, на знак подяки.

Вечір був сповнений святкової галасини, коли люди купчилися у входа, перевіряючи пакети та оглядаючи кучно зіставлені вітрини. Люба мило посміхалася всім покупцям, це була її звичка. В середині грала популярна музика, а по радіо йшли новинні стрічки. Такий темп роботи дозволяв швидко обслуговувати, хоча з початку війни люди жалілися на те що по радіо йдуть виключно новини. В магазині дійсно було дещо незатишно через це.

Відпустивши покупців, Люба сіла на стілець, дістала зошита з боржниками та побачила запис “Федя - 337 гривень”. Вона набрала його але слухавку ніхто не брав. Жінка крутила в руках випадкові карти з колоди, і нервово проглядала підсумки свят. Лампи денного світла мерзенно гуділи над головою, новини буркотливо нагнітали фон. Роздалися привітання з різдвяними святами, побажання мирного неба, і Люба зазбиралася додому недочекавшись Феді.

Вона записала на свій рахунок трішки продуктів. Взявши моркви по-корейські, пару дитячих йогуртів, хліба та вареної ковбаси, вона дістала з шафки-ключниці все щоби зачинити магазин. Ввимкнула світло та ненароком зкинула карти, і вони розлетілися по підлозі, якісь впали в сумку. Жінка швидко згрібла їх, відтерши серветкою, та метушливо пронирнула грузним тілом в двері. По радіо, котре ніколи не вимикалося лунало “Христос народжується, святкуй вдома”.

Зачиняючи замок вона почула голос напідпитку. Прийшов Федя та почав розповідати їй про складності життя. Він просив позичити йому продуктів на святвечір. Почав співати різдвяні пісні зірваним п’яним голосом. Людей на вулиці не було, Люба намагалася ігнорувати його. Руки трусилися від злоби та втоми після напруженого дня. Вона зачиняла двері і поглянула в сумку. Там на півкіло варенки лежала Вежа. Люба подумала що це недобрий знак. Голос Федора звучав як те радіо, як заунивні привітання, котрі доносилися підробними голосами з наіграною радістю. В тембрі чолов’яги вітрився такий надлам, така туга, такий біль, що вона ладна була подарувати алкоголіку ті 337 гривень на Різдво. Вона хотіла було дати Федору на чекушку, але біль розтікся по її потилиці і по вулиці роздався звук битого скла.

Люба впала і в очах все пливло. Федор кричав щось матом, в той час як група котру він навів на магазин обкрадала “До столу”. З пакета розсипалися дитячі йогурти, півкіло столичної та карта Вежа. В голові були думки про сім’ю, про кота Філю котрому вона забула взяти корм. Про те що вона запізниться і дітям буде ніяково. З вікна четвертого поверха визирала стара - вона стояла завмерло привідчинивши фіранки. Люба розчинилася свідомістю у відсутності погляду та болючою жагою учасливості, втручання хоч когось.

Жінка лежала на дорозі майже без свідомості. Ноги крижаніли від холоду. Високі сапоги не захищали від морозу. Пухова курточка - це єдине що зараз тримало тепло. Федя стояв в головах та пив сорокаградусну, хамувато жуючи прямісінько з шматка ковбаси. Крадії втекли з місячною виручкою. Людей на вулиці не було. Був запах крові, був аромат похмілля, котре вволало про продовження. Агресивно поглядаючи на жінку, пристаркуватий чоловік плюнув на сніг, гикнув та говорив багато образливого про її зовнішність, про карти таро, котрі Люба крутила часто на зміні. Про вульгарний макіяж, котрий його минула жінка ніколи б собі не дозволила. Свідомість поверталася до Люби. Літня жінка як мовчазна статуя присохла до скла, ніби дивлячись коронну серію бразильського серіалу. В ній був погляд смерті - не гучної карги з косою, а такої, холодної та безучасної. Сіре небо, удар в скроню. Люба знепритомніла. Там, вона не бачила нічого. Останні думки були лишень бо про те щоби повернутися до зошиту та ніколи не дзвонити Федору. І ця думка розчинилася як післясмак в небутті. Вона відчувала як тіло слабшає, але розум відмовлявся повертатися до свідомості.

Її розтовкала швидка. Вона не знає хто її викликав. Літня карга? Федор що розулився? Або таємний Христос котрий спустився щоби забрати знаки таро що прийшли з лиховісною вежею? Вона не хотіла знати. Вона пила чай-окроп і обпікаючи рота, намагалася зрозуміти чи є в неї ноги. Ноги були. Вона подзвонила додому і вибачилася перед дітьми. Різдво вони святкували всією сім’єю в травматології.

Любу звільнили, вона частково втратила зір після удару по потилиці та падіння на ожеледь. Федора посадили. Карта Вежа ще довгий час викликала у Люби непідробний жах.