Розділ 3 - Життя у двох світах. Кінець звичайної історії.

Так минуло після тієї чарівної ночі ще чотири роки. Мені виповнилося двадцять. Я знайшла роботу, продовжувала по вихідних провідувати Артура. Минали місяці, а Артур все не мінявся. Він дух, а тому в скільки років він загинув і став духом, так і досі до нині залишився таким. Йому всього вісімнадцять, а я вже давно не маленький підліток. Він завжди дивувався коли я проходила до нього. Здавалося, що часу пройшло багато, але я все залишалася такою самою, хоч і було мені уже стільки. 

Він був засмучений тим, що не може вийти в світ і бути з нею між людьми. Ми сіли поряд одне одного і почали розповідати дивні історії. Він розповідав про те як нещодавно в озері знайшов кілька перлин, я розповідала про життя на роботі. Про те, як до мене підходив хлопець і пропонував зустрічатися. Він сміявся з кумедних історій, радів з веселих. Раптом він піднявся з каменя, на якому ми сиділи і відійшов. 

 - Венді

 - Так Артуре? Що сталося?

 - Ти щаслива?

 - Ти про що? – його тон був досить дивним. Що він мав на увазі? Чому він зараз питає про таке?

 - Я про те, що ти зараз знайшла роботу, познайомилася з красивим хлопцем. Ти щаслива?

 - Ну, так…мабуть – тоді він різко посміхнувся, а протягом кількох секунд його посмішка перетворилася в сміх. Він сміявся, що аж падав на коліна. Він дивився очима в небо, але сміх не припинявся. Це було дивно, але воно було схоже на радість.

 - Ха ха ха ха ха!!!

 - Чого ти…смієшся?

Він перестав сміятися на хвильку і поглянув на мене. Його сміх мене лякав, але погляд коли він припинив сміятися лякав ще більше. Це був уже не той Артур. Він ніби переживав страшну біль, страшну журбу. Можливо це все через те, що я стала такою. Я стала менше відвідувати його, я стала не тим другом, що був колись. Я підбігла до нього зі сльозами на очах і сильно обійняла. Я не хотіла відпускати його. Я хотіла почути від нього те, що заставило б мене зрозуміти, що він на мене не злиться.

 - Пробач мене – плачучи говорила я – Пробач, що забула тебе, стала менше провідувати, припинила спілкуватися так часто! Пробач мене!

Він лише ніжно взяв мої руки і обернув до мене своє обличчя. Тоді я ще раз глянула на його золотисті очі, які колись мене зачарували. З роками я дійсно забула те все, що пережила чотири роки тому. Так бездушно з мого боку. Сліз не можливо було спинити.

 - Я і не злився на тебе, Венді.

 - Тоді…до чого весь цей сміх…до чого ця дивна поведінка?

Я навіть не могла подумати, що він відчував у цей момент, коли я розповіла стільки всього. Він відчував не біль, не смуток, не жаль, а саме…

 - Я просто радий за тебе.

Тоді мої сльози стали ще потужнішими. Гіркота їх так і заповнила мій рот. Я плакала, омиваючи його плечі своїми сльозами. Мені було стидно, бо згадуючи слова дідуся, я просто вбивала себе. Не зраджуй дружбу. Ця робота, життєві турботи стали перешкодою у спілкуванні. Я гадала, що подорослішавши я не зміню нічого, та життя все зробило самостійно.

 - Пробач мене. Я ледь не забула про тебе! Я прошу, пробач!

 - Я вже давно тебе пробачив – сказав з посмішкою він – Але…

Миттю його тіло почало світитися і щезати в повітрі. Яскраві блиски відлітали від нього і воно перетворювалося у ніщо. Я злякалася, бо вже не могла тримати його в своїх обіймах. Я хотіла втримати його за руку, але рука проходила повз.

 - Що…що таке? Артуре, що діється?

 - Коли людина забуває про духа на великий проміжок часу, в один день після довгої розлуки він щезає, коли знову торкнеться людського тіла. 

 - Що? – я почула те, чого не мала. Це розбило мені серце і я знову зненавиділа все – Це не справедливо! Хто придумав ці дурні правила!? – це кричала не я, а моя душа, хоч і все виходило моїм заїкуватим голосом. 

 - Не переживай, Венді – він говорив спокійно, як завжди – Живи спокійним життям, заведи сім’ю, маленьких дітей, а коли захочеш знову мене побачити, приходь на галявину, я буду там. 

Я в цю мить хотіла не відпускати його руку. Будучи ще зеленим підлітком, яка нічого не розуміє в коханні, чомусь я відчувала, що саме він моя доля, а тепер, коли я побачила, що ми не можемо бути разом, моє серце стало кам’яним і без почуттів. Я кохала його, але духів не можливо кохати. Тоді у ту саму пору, коли його тіло повністю зникло, я припинила плакати. Чому? Тому, що я усвідомила, що ми не зможемо бути разом. Це були незабутні дні нашої дружби. Перша зустріч у той осінній день, коли ти вперше залічив мою рану, перша розмова, де я ледь могла вимовити слово, перший поцілунок у тому полі, де досі чути співи цвіркунів. Я лише останній раз почула твій голос, а маску твою я залишила на тому місці, де колись уперше тебе побачила.

З того часу минуло двадцять років. Я уже мала повноцінну сім’ю, мої діти переходили у шостий і четвертий класи. Дівчинка вчилася добре і звали її Ізабель, а хлопчик Дені не дуже, але часто цікавився всякими містичними речами, тому і мій чоловік дозволив піти йому на курси містикології, які власне сам викладав. Я ж працювала журналістом ще досі. Писала різні статті про все, що діялося в примістечку і в самому центрі міста. Війна знову обіцяє повернутися, але на цей раз я не дам нікому з рідних загинути. 

Настало літо. Ми завжди їздили з дітьми до того самого будинку, в якому я виросла. Мама уже була старенькою, але завжди була рада нас бачити. Дідусь покинув наш світ п’ять років тому через серцевий напад. Ми проводили час із користю, але одного вечора мені захотілося піти у одне місце, і я попрямувала туди. Я йшла старими знайомими стежками, що так і відбивали ті колишні почуття. Це мов велике дзеркало спогадів. Та сама галявина, поросла мохом і барвінком споруда, старе дерево, на якому награвав він ту саму мелодію. Я пройшла ще кілька хвилин і прийшла на ту саму ниву, де було досить тихо. Я бачила те, як він стояв і кричав і зробила те ж саме. Я крикнула, що було сили і почула як цвіркуни починають співати свою пісню. Це було так заворожуюче, що сльоза на очі наверталася.