Розділ 2 - Нічний поцілунок під співи цвіркунів

Наступного дня я піднялася під той самий дратівливий звук будильника. Я встала раніше, щоб не будити нікого і гарно вдягнувшись пішла у той ліс на свою галявину. Вийшовши на вулицю я відчула легкий подих вітру на своїх рум’яних щоках. Легко по повітрі нісся маленький осінній листочок. Все починало вкриватися золотом. Уже по своєму подвір’ї я побачила, що осінь накрила наш край. Я повільно ішла по стежині до тієї самої галявини. Спогади вели мене так далеко, що я навіть забула, як ходила сюди раніше сама. Переді мною з’являвся образ маленької дівчинки, що несе повітряну кульку, щоб причіпити її до старого посохлого дерева. 

Все було як і колись. Співали пташки, грала мелодія шелесту дерев, білі хмари летіли наді мною, злегка відкриваючи очам голубе небо. Майже все вкрилося золотом. Лише десь ще видно було зелені листя, траву і тому подібне. Та сама дивна споруда продовжувала мене тривожити. Я так і до сьогодні не знаю, що це таке. Вона вже добряче поросла мохом і барвінком. Лише її старе обличчя виднілося. Воно чимось було схоже на Марію з ікон у храмі, але тільки обличчя інше і немає покритої голови. Та й руки не в боки, значить це не вона. Самі форми обличчя важко розібрати, тому й сказати, що це жінка не годен. Але і на чоловіка це не схоже…

Раптом я знову почула шелест кущів. Я вже здогадувалася, що там. Так і є. З кущів знову вийшов той хлопець. Він повільно підходив до мене, а я стояла і не ворушилася. На ньому досі була та сама маска лиса, той самий одяг, ніби він і не думає змінювати його, що на зиму, що на літо.

 - Привіт… - мені ніби відняло мову – Я…хотіла подякувати за те, що ти…мене тоді підлатав. 

Він дивився на мене крізь маску. Я не розуміла, чому він не говорить, а просто мертво стоїть і дивиться. Він не вміє говорити? Він німий? Ні, думаю, що ні. Можливо він просто боїться мене. Але скоріше за все я перша його злякалася в той день. Раптом подув вітер і його голова здійнялася до гори. Він повільно почав тягнути руку до маски. Я уже сподівалася, що він її прибере і я побачу його красиві, золотисті очі. Та він лиш хотів досягнути яблуко і простягнув його мені. Це було так мило з його боку, що я аж почервоніла.

 - Сьогодні вітряно – сказав він крізь маску. Це трішки приглушило його чарівний голос, але все одно, я переконалась, що він може говорити. 

 - А…ага. Так…вітряно.

 - Чому ти зупиняєш розмову? 

 - Що, що? – я почервоніла. Він так все помічав.

 - Ти постійно перебиваєш сама себе. Для чого? – він говорив це, ніби ніколи не заїкався. Ніби завжди говорив все чітко і здержливо. Його мова була тихою і спокійною, і цим він мені подобався вже з перших секунд нашого знайомства.

 - Ааа, це я просто так, від здивування – я посміхнулася йому, щоб не підозрював мене у хвилюванні, але я б хотіла і його посмішку побачити, тому й запитала – А, ти не хочеш зняти маску?

 - Ні, не можу.

 - Чому?

 - Тому що.

 - Чому, тому що?

 - Тому, тому що.

 - Ти що, мене передразнюєш?!

 - Ні.

 - Тоді скажи чому?

 - Тому що.

Мене взяли страшні нерви. Він уже з перших секунд нашого знайомства і встиг сподобатися мені і рознервувати мене до кінчиків пальців на ногах. Піді мною тремтіла земля. Я хотіла побачити його обличчя, тому підійшла, щоб власноруч зняти з нього маску. Тільки я хотіла це зробити, як він щез. Моє здивування переповнило все, що було в мені всередині. Аж раптом він з’явився за моєю спиною.

 - Не треба цього робити.

 - Я просто хочу подивитися на тебе – і знову простягла руку, та він знову щез і опинився уже на дереві. 

 -  У тебе нічого не вийде.

 - Як ти це робиш?

Він зіскочив з дерева. Я припинила змагатися з ним у швидкості, бо перемога була у нього в кишені. Я просто сперлася на дерево і почала уважно його слухати.

 -  З цього і потрібно було почати, а не лізти до мене і старатися зняти маску.

 -  Я зрозуміла. То хто ти такий? Що ти робиш у цьому лісі?

Він присів на пеньок, що був тут поблизу і почав розповідати. В його історії були сліди драми, комедії, бойовика, але все це було лише перебільшення. Основа історії була однією. Він дух. Коли він сказав мені це в обличчя, я побіліла і мене від духа відрізнити було ой як важко. Він не був схожий на духа. Скоріше простий хлопець з поселення, але у дивній масці, та з умінням телепортуватися, та лічити рани.

Ми сиділи обоє до вечора на тій галявині і розмовляли. Він розповідав мені як це бути духом. Як жити серед подібних йому. Я в свою чергу уважно слухала і не перебивала, а також розповідала щось цікаве із свого життя. Ми ніби стали друзями, але я все одно хотіла побачити його обличчя. Більше за все.

Йшли дні, пори року мінялися. Осінь пройшла і її замінила зима. В снігі мороз я ходила до нього. Ми разом зустріли новий рік, подарували одне одному чудові подарунки. Він мені амулет з дивовижним каменем, а я йому теплий светр, який купила в місті того тижня. За зимою прийшла весна. Уже близько до середини квітня дні стали теплими. Ми зустрілися біля старого озера, що від моєї галявини було трішки далеко, але дорогу туди я знала. Він прийшов вчасно, але звідки нізвідки.