Розділ 1 - Коли дощ падав у ясний день

Я прокинулася від звуку будильника. У моїх вухах досі бринів той самий звук. Мелодію я ніколи не ставила, бо знала, що і без того прокинуся, але звук дійсно був неприємним. Я любила ранкову пору. Починає вставати сонце, світить тобі у сонне обличчя, а в ночі його заміняє місяць. Мама завжди казала не спати над місяцем, але чому, я досі не знаю. Мабуть місяць погано впливає на сни. Коли я прокидалася, дідусь завжди ішов на грядку біля дому. Мама готувала сніданок, а батька уже не було в дома. Я знала, що побачу його лише ввечері, після роботи, але іноді він приходив коли я уже спала. 

Ми жили на окраїні міста, але здавалося, що місту від нас дуже далеко. Навколо нас оточували пагорби з лісистим покривом. Здавалося, що ми віддалені від світу, і це було чудово. Кожного ранку прокидатися і чути спів пташок, а не гуркіт заводів, чи автомобілів. Бачити сонце, яке не закриють ніякі будівлі. А саме краще, що може бути тут це дощ. Коли він падає, то зовсім інакший запах повітря. А ще коли він змиває погорілий сінокос, то запах диму і дощу перетворюються в мелодію для душі. 

Це було чудове літо. Поруч був ліс, в який я часто бігала гратися. Мама попереджала мене, що у ньому водяться духи, які можуть мені нашкодити, та я у це не вірила. Я завжди була на одній галявині і там мала своє приємне серцю містечко. Мене завжди цікавила одна споруда, що стояла поряд з галявиною. Я водила дідуся показати йому, але він казав, що це якась проста дурничка, що залишилася після війни. Чомусь мені здавалося, що це не так. 

Взимку тут усе було покрите снігом. Осінню, було болото, а весною слякоть і росло багато підсніжників. Саме краще тут було в літку. Тепло, не спекотно в тіні дерев, гарно з виглядом на природу. Гори, пагорби, які вкриті лісами. Що за Божа краса. 

Я поверталася пізно в вечері, десь година восьма, чи дев’ята. Батьки мене за це не сварили, адже знали, що я повернуся. Вони повноцінно мені довіряли. Я росла в турботі і любові, допоки батько не пішов на війну. Це сталося, коли мені було чотирнадцять. Це було моє чотирнадцяте літо, але уже без батька. Батько пішов і не повернувся. Від того дня я зненавиділа літо. Кілька місяців я була закрита в собі і навіть з мамою не хотіла говорити. Мені було самотньо. Батько був єдиним, хто підтримував мене. Я так б хотіла ще знову обійняти його. Хотіла, щоб він знову сказав до мене – Моя люба Венді. Мені так бракувало його обіймів, що сльози наверталися самі на очі, коли я укривалася з головою одіялом. 

Пройшло ще два роки.

Мені виповнилося шістнадцять. Я поверталася зі школи до дому, але дорога пролягала через ліс. Від доріжки недалеко була моя улюблена галявина, але повертатися на неї я не хотіла. Раптом краєм ока я побачила, що за деревами видніється силует хлопця, у якого на обличчі біла маска форми лиса. На ній багато різних візерунків і посмішка до вух. Спершу мені це здалося лячним, але потім я приглянулася і там нікого не було. Мабуть це просто розігралася моя уява, а всі байки про духів це лиш не більше ніж брехня. Та в скорому часі мені здалося, що це не так.

Я часто ходила тією дорогою і все в один і той самий час бачила його. Він просто стояв і дивився, а треба було мені відвести погляд, будь то пташка, чи комаха, як він миттю пропадав. Все, що я бачила, це срібне волосся, струнке тіло, біла розщіпнута сороча на короткий рукав, під якою знаходилася сіра майка. На ногах спортивні штани чорного кольору, які добре дивилися з сорочкою, а ноги босі, лише сандалі на стопах. Мені було цікаво хто він. Дух? Ні. На духа такий молодий хлопець не може бути схожий. 

Прийшла осінь. Люди приходили в наше поселення з далеких місць, щоб позбирати у наших лісах гриби. У цих місцях гриби росли під кожним деревом, тому деякі навіть брали за це кошти. Мама дала мені кошик, щоб я пішла і принесла грибів на суп. Мама завжди варила цю страву, так як я її дуже любила. На дворі було тепло і ясно, бо це лише початок осені. На дощ не подобало. Я була уже далеко в лісі і грибів було достатньо. Уже в корзинку не вміщалося, то брала у кишені. Коли я поверталася, то подів сильний вітер і я послигнулася на старій гіляці, та упала в низ по пагорбі. Я сильно вдарилася головою, але все пам’ятала. На руці була лиш легенька подряпина, але кров потрібно було спинити. Раптом звідки нізвідки почав падати легкий дощик. На небі не було жодної хмаринки, але дощ все продовжував падати. Я заховалася під деревом, зібравши гриби назад у кошик як почула, що у кущах щось шелестить. Мені стало не по собі, я почала уявляти, що там могло бути. 

Через мить з хащів вийшов хлопчина. Він був все у тій самій сорочці і штанах, та босими ногами, а сандалі тримав у руках. Він підійшов до мене, не знімаючи маски і присів поряд, щоб заховатися від дощу. Тоді він глянув на мою руку і тут я на мить побачила через прорізи для очей його очі. Вони були гарними. Яскравого золотого кольору. Він ніби не з нашого світу був. Він взяв мою руку і приклав до неї свою долонь, тоді нахилив голову і рана вмить загоїлася. Біль у голові пройшла, але я все ще не розуміла хто він. А навіть як він це зробив. Він що – Бог?

Дощ продовжував падати. Я не хотіла залишатися з ним, так як почувала себе не дуже комфортно. Тому я взяла корзину і побігла до дому. Я лиш кілька разів оглядалася назад, та його вже не було. Коли я прийшла до дому і розповіла усе, то з мене лише посміялися і сказали, що сильно стукнулася головою. Рани не було, щоб їм показати, та і не хотілося про це говорити. Коли я сиділа на нічному ґанку, та дивилася на зорі, до мене підійшов дідусь, обійняв мене, притулив до своєї колючої, сивої бороди і сказав.

 - Ти також бачила дощ серед ясного неба? – мене зацікавило його запитання. На мить я подумала, що він повірив у мої історії.