76

ОЛЕКСАНДРА

Скільки часу пройшло з мого від'їзду? Три тижні? Місяць? Півтора? Чорт його знає, я вже давно перестала відчувати час. Кожен день однаковий. Враннішні пробіжки, навчання, заняття з Сесіль. Єдине місце, де я можу відволітктися-це спортзал.

Перший тиждень був найважчим. Я відчувала себе просто ходячим мерцем. Благо, Сес не дала остаточно зігнутися, вона ж мені і порекомендувала купити абонемент.

Зараз, стоячи в душовій спортзалу, я дивилася в дзеркало і не впізнавала своє відображення. Здається, ніби нічого не змінилося, та ж зовнішність, фігура, але очі...вони були пусті...темно-сірі. Не пам'ятаю навіть, коли вони ввостаннє виблискували живим блакитним кольором. 

Мені було тошно від самої себе, від цієї слабкості. Я ніколи не брешу собі і прекрасно знаю, що за все, що відбувається в моєму житті, несу відповідальність я сама. Я сама прийняла рішення, сама себе зламала, то чого тепер скиглити? 

Раптом, в очах потамніло, а відображення почало розпливатися. Груди, ніби стисли лещатами, вибиваючи кисень з легень. 

Це відчуття я ні з чим не зплутаю...

-НІ, НІ, НІ, тільки не це..-Ноги ледь тримали мене, я спромоглася зробити один лиш крок в надії вибратися хоча б в роздягальню, однак, на більше мене не вистачило. Напевно зі сторони я була схожа на рибу, що викинули на берег. А повітря ставало все менше, ще трохи і я просто втрачу свідомість. Здається, таке вже було...тільки тут вже не буде Руслана, який мене врятує. Так, спокійно Сашо..Потрібно вибиратися...

Я змусила себе по пластунськи доповзти до стіни, обперлася об неї, поклала руку собі на груди  і надавила, як колись зробив Кір.

 Неочікувано, в голові заграла мелодія, не знайома мені до сьогодні. Непомітно для самої себе, я по троху почала її наспівувати...

- М-м-м..Пролітаючи міста, моря, океани

Я загублюся у думках.

А ти шукатимеш мене у своїх снах

Забуваючи про страх...