75

РУСЛАН

Місяць.

Саме стільки  часу пройшло з того моменту, як Саша зникла. Я підняв на вуха всіх кого міг, навіть Денис і досі шукає хоч якісь зачіпки з записів міських камер. Що ж до мене...Не було жодної години чи секунди, коли б я не думав, чи не шукав її. Мені вже здається, що в мене дах їде.

Кожну ніч Саша мені сниться. В лицях кожної з дівчат, що проходять повз, я намагаюсь знайти знайомі риси. І з кожним днем це божевілля тільки зростає. 

Зараз я йду від місця, де було наше останнє побачення. Я приїжджаю туди кожного разу, коли опускаються руки, коли здається, що все втрачено. Цей дах нагадує мені заради чого я б'юся, мов риба, об лід. 

— Мужик, не позичиш цигарку? — Якийсь малолітній хлопець, на вигляд, років сімнадцяти, підійшов до мене, коли я стояв біля багатоквартирного будинку, прикурюючи. Мені то що, хоче — хай травиться. Поліз в машину за пачкою, як відчув різкий удар по потилиці. Приклали гарно, але недостатньо. Миттєво розвернувшись, з замаху вдарив паршивця кулаком.

— Твою ж... — заволав він, впавши на землю і з-за кущів вилізло ще троє таких же хробаків.

Вони напали разом. На мить, я навіть втратив рівновагу, коли по ногах з'їздили битою. Ух..знайомі відчуття. Посміхнувшись і сплюнувши кров, зробив випад ногою, поклавши одразу обох на лопатки. Того що стояв позаду, просто перекинув через себе і відключив. З двома іншими, трішки погрався, щоб невнадливо було. Розпрямившись, встав рівно, нависаючи над трьома "сплячими красунями",  як раптом почув звук поліцейської сирени.

— Тьфу, навіть сигарету не дадуть закурити.

З патрульної машини вилетіло два копи, підбігли до мене, скрутили  й запхнули в машину. Власне, я не особливо чинив опір. Приїхавши в ділянок, мене кинули в каталажку і почали заповнювати різні папірці. 

— Хей, офіцере, здається, я маю право на дзвінок, — через годину волокіти попросив я.

— Тримай.

Зрозуміло, що подзвонив я Дену, який з'явився майже одразу, після дзвінка.

— Рус, що сталося? Мені сказали, що тебе затримали через побиття, — спитав, коли ми вийшли на вулицю.

— Та малолітки, видно, вирішили отримати класні адреналінові емоції й звернулися до правильної людини.

— От давай тільки без твого сарказму!

— Я курив. До мене підійшов один з тих сосунків, попросив цигарку, і коли я відвернувся, вдарив мене по голові. Потім вибігли інші. Думаю, далі ти знаєш. Все дуже легко підтвердити записом з відео реєстратора.

— Це я розумію. Але є одне але. Я бачив, що ти з тими дітьми зробив. Не заперечую, що вони заслужили, однак, Руслан якого я знаю, не став би так знущатися, навіть з таких придурків.

— Ти правильно сказав, вони заслужили. На цьому все, я виснажився. — Вже розвернувся, щоб піти, як друг схопив мене за грудки й добряче так потряс, від втрати рівноваги та впав на асфальт.

— Та що з тобою відбувається, чорт тебе дери!? Куди подівся мій найкращий друг?

Я навіть не підвівся, так і сидів на землі. Лиш дістав з кишені цигарки й закурив.

— Не знаю, Ден. Я вже нічого не знаю...Нічого. Здоровий глузд вже давно покинув мене, вона його забрала. Я хочу лиш побачити ЇЇ, вдихнути ЇЇ запах і почути ЇЇ голос.

— Не можна так, Руслан, не можна. Мені теж не вистачає малої, але ти втрачаєш себе. Згадай, все почалось з того, що ти хотів побудувати нове життя. Тоді ще Саші не було, але ти справлявся. Невже зараз щось змінилося? — спитав, сівши поруч.

— В тому то і діло, що змінилося усе. Я не зможу залишити спроби її знайти.

— Я не пропоную тобі скласти руки й нічого не робити. Продовжуй пошуки, але і про своє життя забувати не можна. Бо як себе загубиш, то ким постанеш перед Сашею?

І я прекрасно розумію про що каже Ден. Але повернутися до звичайного життя теж не можу. Просто не можу, інакше мене з'їдять власні думки. Вперше у своєму житті, я порушу обіцянку, яку до того ж дав собі.

— Ден, ти все ще зберігаєш контакти нашого старого друга?

— Ти уточнюй, в нас їх багато.

Ну-ну, удає, що не розуміє.

— Осадчука.

— НІ, Руслане.

— Я знаю, що ти його для себе тримаєш.

— В мене є його номер, але Рус, НІ. Ти зав'язав з минулим, ти пообіцяв.

— Як і ти, але номерок то при собі тримаєш, про всяк випадок. Готовий поспорити, рука ж тягнулася подзвонити? — Посміхнувся  і зробив затяжку. — Зрештою, я не казав, що повернуся до минулого. Всього лиш попрошу допомоги у давнього друга.

— Так от що ти задумав...За допомогою командира знайти Сашу. Дурна ідея, ти не гірше мене знаєш, що плату він вимагатиме відповідну. І ми обоє знаємо що він попросить, хіба що..ти ж тільки цього і чекаєш, чи не так?

— Гадаю, тобі моя відповідь не потрібна.

— Руслане, ти впевнений?

— Як ніколи. — Я піднявся з асфальту, подавши руку Дену. Подзвони командиру, скажи, що я повертаюся...

НА НАСТУПНИЙ ДЕНЬ.

— Не очікувана, але приємна зустріч, — сказав командир, коли ми зустрілися.

 Осадчук Віталій Євгенович. Людина, що замінила мені всіх: друзів, колег, батьків. Слизький, мов змій, чортяка, але рідніше за нього, певно нікого за останні вісім років в мене не було. — Іди сюди, ти мов не рідний, — обійняв мене.

— Для мене це було так само неочікувано, як і для тебе.

— І що ж за справа?

— Мені треба знайти людину.

— О, як цікаво..І кого ж треба шукати?

— Дівчину.

— Ооо.. — Засміявся командир. — "Якщо бачиш загнаного в куток чоловіка, знай, це зробила жінка" — так казав мій дід. Глибоко вона ж засіла у твоїй голові, раз ти звернувся до мене.

— Дай мені відповідь, допоможеш, чи ні?

— Звичайно допоможу.

— Що я маю робити?

— Ти мене вважаєш таким корисливим! Ах..ти мене ранив в саме серце, Руслане.

— А чи не ти мені вдовбував, що "за все є своя плата.. 

— ...Як не сьогодні, то завтра". Дай подумати..п'ять операцій. Я хочу, щоб ти взяв участь у п'яти операціях.