72

РУСЛАН

Я сидів у своєму кабінеті, обдумуючи все, що відбулося. Я досі, ніби відчуваю її ніжну шкіру під своїми руками. 

Виходить, все ж минулий вечір був своєрідним прощанням. Але я від своїх слів ніколи не відмовляюсь. Минулої ночі я пообіцяв, що вже ніколи її не відпущу. І я дотримаюсь свого слова.

— Я знайду тебе, Сашо, знайду. Де б ти не була, навіть якщо кожен сантиметр твого тіла став кілометрами між нами, я обшукаю кожен куточок світу, лиш для того, щоб поглянути тобі в очі, — Прошепотів кудись у порожнечу.

5 ГОДИН ТОМУ.

Я їхав мов шалений, втискаючи педаль газу на повну. Машини сигналили, проте мені було абсолютно байдуже, була лиш одна ціль. Прибувши до офісу Ігната, вискочив з машини й на всіх парах помчався в середину. 

— Що сталося?! — рикнув на хлопців, увірвавшись в кабінет.

— Спокійно, Руслане. Утихомирся.

— Ігнат, заткнись, інакше я за себе не ручаюсь! Ден, я все ще жду пояснень.

— Сьогодні, о восьмій, мені передзвонив Ігнат і сказав про те, що має бути засідання. Однак, хто опонент, які докази — ніхто не знав. Справа проводилася закрито. Лише після закінчення стало відомо про те, що обвинувачем була Саша. Коли ми приїхали на місце, охоронець повідомив, що дівчина після засідання вийшла, сіла в білу автівку на пасажирське і поїхала в центр. Ми взагалі то передзвонили тобі, думаючи, що ти знаєш про цю авантюру. Але виходить, що...

— Виходить, що я ідіот сліпий. — Полетів телефон у стіну.

— Хей! Давай будемо розбиратися з усім так, щоб у мене кабінет цілим залишився!

— Ден, дай мені свій телефон.

— Навіщо?

— Хочу передзвонити Денису, хай проб'є, чи немає зареєстрованих білетів, на ім'я Саші.

Хлопець, як завжди оперативно зайнявся справою і через декілька хвилин вже були результати.

— Не знаю, добре це, чи погано, Рус, але ніяких білетів, на ім'я Новікової Александри зареєстровано не було. Ні на літак, ні на автобус. Це значить, або вона ховається десь у місті, або..

— Або їй допомогли, в чому я більше ніж впевнений. Денис в мене буде ще одне прохання, прошерсти камери відеонагляду по місту за сьогодні. І ще..якщо в тебе буде проблема, будь-яка, звертайся. Я допоможу.

— Окей. Я тобі перетелефоную, як тільки все дізнаюся.

— На зв'язку. 

Так Рус, це спокійно, це не твій телефон.

— Ну що? — За мною спостерігало дві пари очей.

— Немає. Нічого немає. Сидіти тут, більше немає сенсу, я поїду назад, можливо знайду щось у неї вдома.

— Ок. Тоді ми з Ігнатом спробуємо знову поїдемо в суд і...

— Не лізьте. Я справлюсь сам.

— Впевнений?

У відповідь я лише кивнув, розвернувся і пішов до машини.

Повернувшись додому Саші, зайшов в середину. Вчора я був настільки поглинутий відчуттями, що не помітив очевидного: речей не було, навіть стіл був пустий. Зрозуміло, що і Хеппі вона забрала.

Піднявшись на другий поверх, зайшов у спальню. Здається, в цій кімнаті все ще витає її запах. Ліжко було повністю розібране, а на підлозі лежала сукня. Піднявши її, всівся на підлогу біля узголів'я. Єдине, що в мене залишилось від Саші — це кусок тканини. Вперше в житті я відчував таке безсилля і розпач. Страх, що більше ніколи її не побачу. 

Раптом, погляд зачепився за якийсь блокнот, що валявся під ліжком. Дивно.. Знаючи Сашину педантичність..Взявши його в руки, відкрив. Заповнена була лише перша сторінка. Там був малюнок: чоловік міцно обіймає дівчину. А під ним фраза "Più grande della vita" і дата... 10 квітня. Це був саме той день, коли зізнався їй у коханні, незадовго після підпалу. Ось що вона насправді тоді відчувала... "Більше за життя"

Не знаю скільки я так просидів. Час ніби зупинився. Були лиш думки, одні гірші за інші. Одне знаю точно, її слова про кохання були стовідсотково щирими. Так брехати неможливо, кожен її рух і погляд підтверджував сказані слова. Ще цей малюнок.

З самого початку ми з Деном максимально намагалися відгородити Лексу від цього всього. Розбиралися з усім, не вплутуючи її. Та і дівчина сама не особливо лізла туди. Але, як вона дізналася про те, що Артура випустили? Це була закрита інформація. Значить хтось їй про це повідомив. Ще й ці докази... Ми з Деном шукали їх довгий час, але всі вони виявилися пустими. Докази міг надати тільки той, хто був з нами поряд і знає про все, що відбувалося. Це могла бути тільки людина зі зв'язками, якій ми довіряли.

Вставши на ноги, пішов до машини на вулицю, дістав з бардачка запасний телефон і набрав номер Дена.

— Слухаю, Рус.

— Денис, організуй зустріч з Самойловичем. Не кажи про мене, лише признач час і місце.

— Думаєш, він якось пов'язаний з цим?

— Більш ніж впевнений.

— Добре, я все зроблю, але Руслан, обережно. Самойлович не такий беззахисний, яким здається.

— Я знаю, просто зроби це.

— Добре, я постараюся.

Тепер, коли в мене з'явилися якась зачіпка, думки в голові набули чіткого алгоритму. Я поїхав до себе додому, щоб остаточно все обдумати.