72

РУСЛАН

Я сидів у своєму кабінеті, обдумуючи все, що відбулося. Я досі, ніби відчуваю її ніжну шкіру під своїми руками. 

Виходить, все ж минулий вечір був своєрідним прощанням. Але я від своїх слів ніколи не відмовляюсь. Минулої ночі я пообіцяв, що вже ніколи її не відпущу. І я дотримаюсь свого слова.

-Я знайду тебе, Сашо, знайду. Де б ти не була, навіть якщо кожен сантиметр твого тіла став кілометрами між нами, я обшукаю кожен куточок світу, лиш для того, щоб поглянути тобі в очі.- Прошепотів кудись у порожнечу.

5 ГОДИН ТОМУ.

Я їхав мов шалений, вжимаючи педаль газу на повну. Машини сигналили, проте мені було абсолютно побоку, була лиш одна ціль. Прибувши до офісу Ігната, вискочив з машини і на всіх парах помчався в середину. 

-Що сталося?!- Рикнув на хлопців, увірвавшись в кабінет.

- Спокійно, Руслан. Утихомирься.

- Ігнат, заткнись, інакше я за себе не ручаюсь! Ден, я все ще жду пояснень.

-Сьогодні, о восьмій, мені передзвонив Ігнат і сказав про те, що має бути засідання. Однак, хто опонент, які докази, ніхто не знав. Справа проводилася закрито. Лише після закінчення стало відомо про те, що обвинувачем була Саша. Коли ми приїхали на місце, охоронець повідомив, що дівчина після засідання вийшла, сіла в білу автівку на пасажирське і поїхала в центр. Ми взагалі то передзвонили тобі, думаючи, що ти знаєш про цю авантюру. Але виходить, що...

-Виходить, що я ідіот сліпий.- Полетів телефон у стіну.

-Хей! Давай будемо розбиратися з усім так, щоб у мене кабінет цілим залишився!

-Ден, дай мені свій телефон.

-Навіщо?

-Хочу передзвонити Денису, хай проб'є, чи немає зареєстрованих білетів на ім'я Саші.

Хлопець, як завжди оперативно зайнявся спрвою і через декілька хвилин вже були результати.

-Не знаю, добре це, чи погано, Рус, але ніяких білетів на ім'я Новікової Александри зареєстровано не було. Ні на літак, ні на автобус. Це значить, або вона ховається десь у місті, або..

-Або їй допомогли, в чому я більше ніж впевнений. Денис в мене буде ще одне прохання, прошерсти камери відеонагляду по місту за сьогодні. І ще..якщо в тебе буде проблема, будь-яка, звертайся. Я допоможу.

-Окей. Я тобі перетелефоную, як тільки все дізнаюся.

-На зв'язку. 

Так Рус, це спокійно, це не твій телефон.

-Ну що?- За мною спостерігало 2 пари очей.

-Немає. Нічого немає. Сидіти тут, більше немає сенсу, я поїду назад, можливо знайду щось у неї вдома.

-Ок. Тоді ми з Ігнатом спробуємо знову поїдемо в суд і...

- Не лізьте. Я справлюсь сам.

-Впевнений?

У відповідь, я лише кивнув, розвернувся і пішов до машини.

Повернувшись додому Саші, зайшов в середину. Вчора я був настільки поглинутий віддчуттями, що не помітив очевидного: речей не було, навіть стіл був пустий. Зрозуміло, що і Хеппі вона забрала.

Піднявшись на другий поверх, зайшов у спальню. Здається, в цій кімнаті все ще витає її запах. Ліжко було повністю розібране, а на підлозі лежала сукня. Піднявши її, всівся на підлогу біля узголів'я. Єдине, що в мене залишилось від Саші-це кусок тканини. Вперше в житті я відчував таке безсилля і розпач. Страх, що більше ніколи її не побачу. Раптом, погляд зачепився за якийсь блокнот, що валявся під ліжком. Дивно..Знаючи Сашину педантичність..Взявши його в руки, відкрив. Заповнена була лише перша сторінка. Там був малюнок: чоловік міцно обіймає дівчину. А під ним фраза "Più grande della vita" і дата... 10 квітня. Це був саме той день, коли  зізнався їй у коханні, незадовго після підпалу. Ось що вона насправді тоді відчувала..."Більше за життя"

Не знаю скільки я так просидів. Час ніби зупинився. Були лиш думки, одні гірші за інші. Одне знаю точно, її слова про кохання були стовідсотково щирими. Так брехати неможливо, кожен її рух і погляд підтверджував сказані слова. Ще цей малюнок.

З самого початку ми з Деном максимально намагалися відгородити Лексу від цього всього. Розбиралися з усім, не вплутуючи її. Та і дівчина сама не особливо лізла туди. Але, як вона дізналася про те, що Артура випустили? Це була закрита інформація. Значить хтось їй про це повідомив. Ще й ці докази...Ми з Деном шукали їх довгий час, але всі вони виявилися пустими. Докази міг надати тільки тей, хто був з нами поряд і знає про все, що відбувалося. Це могла бути тільки людина зі зв'язками, якій ми довіряли...

Вставши на ноги, пішов до машини на вулицю, дістав з бардачка запасний телефон і набрав номер Дена.

-Слухаю, Рус.

-Денис, організуй зустріч з Самойловичем. Не кажи про мене, лише назнач час і місце.

-Думаєш, він якось пов'язаний з цим?

-Більше ніж впевнений.

-Добре, я все зроблю, але Руслан, обережно. Самойлович не такий беззахисний, яким здається.

-Я знаю, просто зроби це.

-Добре, я постараюся.

Тепер, коли в мене з'явилися якісь зачіпка, думки в голові набули чіткого алгоритму. Я поїхав до себе додому, щоб остаточно все обдумати.