70

ОЛЕКСАНДРА

Що відчуває людина, котра полишає все, що є для неї таким дорогим. Біль? Смуток? Чи може полегшення? Не знаю, ці відчуття важко описати. Здається, ніби ти стоїш на краю прірви і от-от впадеш в ту безодню, якій немає кінця. Сама, по своїй волі. Емоції вирують, тисячі думок розривають, але ти впевнено робиш крок, вважаючи, це найкращим рішенням.

-Привіт, Микито. - Сьогодні я прийшла на могилу друга, щоб попрощатися. Я принесла з собою два букети троянд. І білі були саме для нього. Позбиравши старі засохлі квіти, виклала оберемок у вигляді полотна.- Я давно тебе не провідувала, і мені дуже соромно за це, надіюсь ти не ображаєшся...Боже, Саша, до чого ти дійшла, говориш з кам'яною плитою..

Усміхнене обличчя Ніка споглядало на мене з мармурової плити. Він був, як живий, і ніби розумів, що я йому говорю. Повільно опустившись на бортик квітника, закрилася рукою у землю і з мене, потоком, потекли слова. Я розказувала про все, що відбулося. Про свої почуття, емоції, бачення ситуації, те, що так довго виїдало мене з середини.

-І тепер, я не знаю, що робити, Нік. Вперше в житті, не знаю. За останній рік, все перевернулося з ніг на голову. Ти мені так потрібен, друже! Я думала, що справлюся, але не в цей раз. Кожний куточок цього міста просочений страшними, болісними спогадами, які зводять мене з розуму. Але більше всього я боюся за Руслана. Я пішла на цей відчайдушний крок лише тому, що хотіла його захистити. Думаю, скоріше за все після того, що я зроблю він зненавидить мене. Можливо то і на краще. Рус продовжить жити своїм життям, вже без мене. Я знаю, ти б сказав, що я дурна. І був би правий. - Нервово розсміялася. - Я хочу поступити так, як правильно. Прощавай, друже..Можливо ми ще колись зустрінемося.

В руках покоївся ще один букет, він був особливим. Тому що предназначений був для особливого. Це були чорні троянди. Колись, Кирил розповідав, що знаком першої команди в якій він працював, була саме чорна троянда. Ці квіти належали йому.

Так цікаво, дві абсолютно полярні людини, Кір і Нік, як лід і полум'я, а обоє були моїми друзями. Хоча ні, слово "друзі" тут не підходить. Вони були моїми близькими людьми. 

Йшовши до могили Кирила, я планувала лише попрощатись. Але опинившись на місці, спочатку не могла відвести погляду від свіжої могили, а потім і зовсім ганебно розридалася. Сльози стікали по моєму обличчю, орошуючи пелюстки троянд, а я ніяк не могла їх зупинити. В голові прокручувались відривки спогадів з ним. Наша перша зустріч, розмова, мої погрози, підпал, його допомога, підтримка, спаринги... Кір завжди був поруч, навіть якщо я його не бачила, він завжди мене оберігав, не давав пасти духом, чи опустити руки.

-Я тебе любила Кирил. По своєму, але любила. Жаль лише, що ти цього вже ніколи не почуєш.

Поставивши букет у вазу, розвернулася і пішла геть з кладовища. Біля виходу мене вже чекав чорний автомобіль.

-Можемо їхати.- Холодно віддала приказ водію, закривши за собою двері.

НЕДІЛЮ ТОМУ

Життя продовжувалося. Я повернулася в коледж, по тихенько наганяла пропущене, і навіть почала підготовку до дипломної. Руслан, як і казав виконав свою обіцянку і в мене дійсно не було проблем. Ніхто не запитував де я пропадала, думаючи, що весь пропущений час я провалялася зі зламаною ногою (дякую Дену за справку).

Але, все ж я не забувала, що справа не закінчена і буквально кожну секунду чекала на тей клятий дзвінок. І ось через дві з половиною неділі мені передзвонили.

-Доброго вечора, Ярославе

-Привіт, Олександра.

-Ви знайшли те, що було потрібно?

-Якби ні, то я б тебе задарма не турбував.

-Коли мені під'їхати?

-Ти зараз вільна?

-Так.

-Тоді приїжджай. Чекаємо.

-До...-Не встигла договорити, як кинули слухавку.

Мені ж не почулося, він сказав "чекаємО"?

Поспіхом натягнувши чорні брюки і світер, зав'язала курдулю і вибігла на вулицю, попутно викликаючи таксі. Вже через 10 хвилин я була в дорозі. Всередині трохи нервувала, очікуючи якусь западлянку. Ох...тоді ще я не розуміла, куди вляпалася.

-Доброго...-Зайшла до знайомого кабінету, хотіла привітатися, як мої очі зачепилися за знайому постать - дня. Вам також Дмитре.- Що тут робить Самойлович?

-Привіт Сашо.

-Тоді, раз усі усіх знають, то приступимо до справи. Ми з Дмитром розкопали записи з відеокамер, повідомлення, ну і саме головне твою розмову з Артуром, яка була записана на задньому дворі. Цього цілком достаньо, щоб посадити ту падаль.

-Що від мене треба?

-Ти подаси звинувачення. Я надам тобі найкращого адвоката. Я б зробив це сам, але нажаль, не маю відношення до цієї справи.

-Я зрозуміла. Коли це все має відбутися?

-В суботу о 9 ранку.

-Це все?

-Не зовсім.-Вступив в діалог Самойлович.- Після засідання ти маєш поїхати.

Стоп.

-Не зрозуміла. Куди?

-Подалі від Руслана. За кордон.

-З якого це переляку, я маю це зробити?- Насупилася.

-Тому що це буде моя умова. Ти можеш її не виконувати, але без мене ці всі докази будуть недійсні. І не думай, що після всього ти зможеш повернутися. Якщо ти спробуєш мене обманути, то за гратами опиниться і Руслан.

-Навіщо ви це робите?

-Повір, ти ще мені подякуєш. Тобі нема що робити біля такого, як Руслан. Якщо ж ти хочеш залишитися, ну що ж твій вибір, але тоді Артур залишиться на волі. Не думаю, що він залишить вас у спокої. А пройде декілька років, випустять і Стаса, з його допомогою.То яким буде твоє рішення?

Боже, може я сплю? Може це не зі мною? Якщо так, то розбудіть мене будь-ласка. З мене вирвався істеричний смішок. Тільки я розслабилася, подумала, що все нарешті скінчиться, як життя підкидує ще одну купу лайна. Навіщо цей фарс з моїм від'їздом? Який з цього сенс? В моїй голові крутилися всі можливі варіанти, як вивернути ситуацію в свою сторону. Забрати докази не вийде, бо без затвердження Самойловича вони не дійсні. Розказати Руслану? А толку? Вони з Денисом майже місяць порпаються в цьому багні і нічого не змогли витягнути. Я вже втратила Ніка і Кирила через цю кляту віндетту. Я не можу дозволити такої ж участі для Руса.