69

РУСЛАН 

З самих похорон Кирила, ми з Деном не покладаючи рук шукали будь-яку нову інформацію чи зачіпку, щоб посадити Артура, але все було марно. 

Здавалося, життя продовжується, а я так і залишився на місці. Навіть Саша, продовжила жити, як ні в чому не бувало. По крайній мірі, мені так здавалося. Хоча, неприємне почуття неминучості нікуди не ділося. 

Одного дня, після закінчення пар, дівчина прийшла в мій кабінет.

-Доброго дня, Руслане Сергійовичу. Я вам не заважаю?

-Саш, ми знову повернулися до того з чого почали?

-Ну, Руслане, в такій обстановці називати тебе просто по імені язик не повертається.

-То я поверну.- Вставши з крісла, підійшов до неї, і міцно притиснувши до себе, поцілував.

Ми так давно не залишалися ось так, наодинці. Постійно порізно, постійно зайняті. Як би хотілося все це припинити і просто розслабитись..

-Руслане.- Раптом Сашин голос вирвав з думок.-Ми давно ні де разом не були..І так як в минулий раз сюрприз робив ти, то на цей раз, мені б теж хотілося тебе здивувати.

-Так? І що ж задумала, моя кмітлива студентка?

-Ну...сюрприз на то і сюрприз.. Тому я чекатиму тебе сьогодні ввечері біля мого старого місця проживання. Ми підемо в одне дуже хороше місце. Місце моєї душі.

-Звучить дуже багатообіцяюче.

-Тоді, у вісім я тебе чекаю.-На останок вона легко торкнулася моїх губ і швиденько вибігла з кабінету.

До восьми годин залишилося не так багато, в принципі. Тому я навіть і додому не заїжджав. Лише закінчив з документами, випив кави і поїхав на жадану зустріч.

Рівно о восьмій моя машина була припаркована біля того самого багатоквартирного будинку. Повідомленням маякнув, що вже на місці і одразу ж отримав вхідний дзвінок.

-Слухаю.

-Піднімайся на найвищий поверх, а потім через сходи на дах. 

-Вже направляюся..

-Чекаю.- Поклала слухавку.

Що ж ти задумала, дівчинко моя?..

Я зробив все так, як вона сказала і діставшись даху перед моїми очима предстала заворожуюча картина. Місто тонуло в ночі, і лише ліхтарі освітлювали густу темряву.

Здалеку, біля перил було видно тендітний дівочий силует. Підійшовши ближче, обійняв Сашу зі спини. Це було так хвилююче. Її тепло, запаморочний запах так і овіювали створюючи неймовірний кокон енергії, що заспокоювала, і хвилювала водночас.

-Довго на мене чекала?-Тихо запитав.

-Зовсім ні.-Така ж тиха відповідь пролунала.- Ходімо.- Вона взяла мене за руку і повела у напрям лави з невеличким столиком. Там стояв підніс з кавою і якимись смаколиками. Думаю, Сашиного ж приготування. 

Ми сіли разом, і одразу ж потягнулись до напоїв. Все ж гаряча кава-це найкраще, що може бути в холодну погоду.

-Чому ти раніше не казала мені про це місце?

-Скажімо так, мені було дуже болісно згадувати про нього. Вперше, мене сюди привів Нік. Це був його райський куточок, в який він мене впустив. Після його смерті, я більше не приходила сюди.

-Цікава назва, місце душі. Звідки вона взялася?

-Цей дах напряму асоціюється в мене з Ніком. А він був частиною моєї душі, тому й така назва.

-То тепер, виходить, що ти впустила мене у свою душу?

Її обличчя освітлювало сяйво місяця, а я просто не міг надивитися на нього. З самого першого дня нашого знайомства Саша притягувала мене всім своїм єством і я ніяк не міг чинити опір цьому. Вона поєднання всього непоєднуваного, холодна сніжна королева, що опалює немов вогонь. Ніби наслання якесь. Вона підкорила моє серце, не залишивши жодного варіанту на спасіння.

-Я впустила тебе в душу, набагато раніше. А це- Махнула рукою - лише формальність.

-Якщо не секрет, коли ж я встиг підкорити свою сніжну королеву.-Яскраво червоні губи розтягнулися у відкритій посмішці.-Що?

-Да так...Коли ми з Ніком познайомилися, він мене саме так і називав.. Що до твого питання.. Конкретну відповідь на нього я дати не можу, тому що сама не помітила, як швидко ти пробрався в моє життя. Можливо тоді, коли допоміг після смерті Ніка, а можливо, коли піклувався про мене, в тей момент, як навіть я про себе забула. Я так довго тікала від почуттів, що сама не помітила, як потрапила в цю пастку. Іронічно, чи не так?-Вона подивилася на мене своїми великими очима, кольору грозового неба

-Знаєш в чому насправді іронія криється?-Саша питливо поглянула- Коли ми вперше поїхали на конкурс в Одесу, по дорозі я бачив те трепетне ставлення Ніка до тебе і вражався тому, що ти так відкрито довіряєш, і підкорюєшся йому. Для мене це було дивно. І я запитав у нього про це. Знаєш, що Нік відповів?- Дівчина уважно мене слухала, ніби боячись упустити хоча б одну деталь.- " Я був біля неї, завжди, коли їй треба було. Іноді, коли вона не хотіла. Однак, я ніколи про неї не забував, часто ставив її пріорітети вище своїх. І тоді Лекса відкрилась мені." Такою була його відповідь. І саме це мені допомогло.

В очах Саші стояли сльози. Дивно, але вона посміхалася.

-Так, Нік зміг розтопити моє "крижане" серце, своїм теплом. Після його смерті мені здавалося, що от - от і я просто помру. Так і було б, певно, але тут з'явився ти, мій страшний сон, найприскіпливіший і найсуворіший викладач, якого я терпіти не могла. Ти став моїм спасінням, якорем, тим хто не дав мені втонути в тій безодні. І тепер мені страшно, Рус. Страшно, тому що я ніколи в житті так не кохала. Ці почуття не схожі на ті, що описують в книжках чи фільмах. В мене не губляться думки при погляді на тебе, не літають метелики у шлунку, але в той же час, я відчуваю гостру потребу в твоїй присутності. В твоїх обіймах, поцілунках, запаху. Здається, що ти буквально став моїм життям. І саме це викликає в мені жахливий страх. 

-Дівчинко моя...Я навіть не знаю що сказати..

-Нічого не говори, будь ласка..просто..будь поряд, добре?

-Все що забажаєш. 

Я втратив рахунок часу. Лише коли відчув, що Саша почала мілко трястися від холоду, запропонував поїхати додому.