59

ОЛЕКСАНДРА

Я очікувала, що зайдучи в дім, побачу Кирила, а він в свою чергу пожене мене на пробіжку. Але на великий подив, його не було. Навіть стало трохи некомфортно. Я звикла, що зазвичай мій наглядач поруч. Ну, в любому випадку, він міг поїхати по своїм справам. А це значить, що я маю сидіти вдома, в безпеці. Це слово мене вже бісить.

Зайнятися було чим. Я встигла поприбирати, приготувати їжу, написати конспекти, а Кирила все не було. Щось всередині так неприємно вкололо. Він міг відлучатися, але не довше аніж на 3 години. А тут, майже цілий день. Ще й трубку не бере. Кір якось згадував, що в нього є квартира тут. Навіть ключі запасні, провсяк випадок, вручив. Я вирішила з'їздити, перевірити. Якщо його й там не буде, зателефоную Руслану.

В якості перестраховки, взяла травмат і вклала його в резинку під юбку. Як казав мій "мучитель", зброя завжди має бути під рукою. В моєму випадку під ногою. У вшиті кармани рукавів в вклала 2 невеличких леза. Ну і балончик в сумку. Навіщо, не знаю, але хай буде. Дочекалася таксі, назвала адресу і ми поїхали. 

Квартира знаходилася в центрі. Швидко розплатилася з водієм і побігла в середину. Знайшовши потрібну квартиру, відкрила. В приміщенні було тихо. Пройшовши далі, я все більше розуміла, що квартира геть не обжита. Пуста холодна кухня, така ж гостьова і спальня. Хіба, що є якісь необхідні меблі, диван, ліжко і тумби. Залишася лиш одна кімната, якщо правильно розумію, то кабінет, він був в кінці коридору, тому полоску світла, що проривалася з-під закритих дверей, я помітила не одразу.

Обережно відкрила двері, очікуючи найгірше...Але побачене мене ще більше вразило ніж моя фантазія. За столом сидів Кирил, живіше всіх живих, а в його руках красувалася напівпуста бутилка з віскі. Я так зрозуміла, вже друга. Моїй злості не було меж. Я значить тут переживаю, що з ним щось сталося, а він тут сидить "культурно відпочиває". Ще й ніяк не відреагував, ніби і не помітив мого приходу. Підійшла ближче до нього і поклацала пальцями перед обличчям.

-Пане! А ви не очманіли часом? Я звичайно все розумію, нерви і все таке. Але попередити хоч когось можна ж було!

Він повільно підняв голову і втупив в мене немигаючим поглядом. І від цього погляду в мене пішли мурахи по шкірі. Щось у ньому було таке...

-Я тебе почув, ще з входу.- Сказав захрипшим голосом.

-Так чому не вийшов?

-Навіщо?

-Що значить, навіщо? Я взагалі - то тобі дзвонила, приперлася сюди, по дорозі молячись, щоб з тобою все нормально було.

-Не придурюйся, Саш. Думаю, тобі тільки легше дихати стало без мого нагляду.

От так і хотілося вилаятись. Так, спокійно Олександро. Зберігаємо спокій.

-Кирил, ти здається вже не маленький хлопчик, 36 років все таки. А ведеш себе, ніби підліток. Ти розумієш, що я ледь з глузду не зійшла? Екіпірувала себе по максимуму.-Показала зброю.- Та я двері в цю кімнату боялася відкривати, бо думала, що сталося невиправне.

Чоловік нахмурився.

-Ти за мене переживала?

-Тааак, зараз щось ляпну. Спокійно. Кір, тобі алкоголь мозок взагалі виїв, чи що? Звичайно ж я хвилювалася. Ти пропав безвісти, трубку не береш, що мені думати. Ти ж мені не чужий.

Його погляд впився в моє обличчя. Тільки зараз я побачила, що він тримає щось в руках. Обійшовши стіл, побачила що саме. Це була світлина, а точніше наше з ним селфі, яке я його змусила зробити. В тей день Лєна попросила зробити фотозвіт, щоб упевнитися, що зі мною все добре. Як раз в тей час, у нас було тренування. Фотка вийшла максимально реалістична, я з майже розпавшоюся зачіскою, зпітніла, але либлюсь у всі 32, бо в мене вийшло освоїти новий бойовий прийом. І Кирил, такий же спітнілий, але навідміну від мене, невдоволений, що і видно на фотографії.

Цю світлину він зараз тримав, навіть в рамочку поставив.

-Де ти її взяв?

-Ден прислав, а я роздрукував.

-Навіщо?

-Сам не знаю..Просто на цій фотографії все таке...живе..чи що.

Вперше бачила його таким розбитим.

Обпершись об стіл, склала руки на грудях і спитала?

-Кір, що сталося? Тільки будь ласка, не ухиляйся від відповіді.

-Чесно?-Подивився на мене знизу вгору -Я втомився. Від цього всього. Ніколи не думав, що таке скажу. Все моє життя - це суцільна війна. Раніше мене все влаштовувало. Навіть подобалося. А зараз..

-Що зараз?

-Мені це зовсім не приносить задоволення. Хочеться спокою.-Він приблизився до мене і просто зарився головою у мій живіт і обійняв. Я розуміла, що йому це потрібно...-Просто нормального життя. Коханої людини, сім'ї..

Я руками почала перебирати його волосся. Кажуть, що заспокоює.

-Кирил, все в твоєму житті буде добре. Ти знайдеш кохану людину і разом ви створите сім'ю.

-Якби все було так просто, мала... Я вже настільки погряз у цьому болоті, що вилізти з нього можна буде, лише вперед ногами. Такої долі для своєї сім'ї, я не хочу.

-Ну але ж Руслан зміг і Денис також.

-Денису, ще гірше ніж мені. А Руслан...Руслан єдиний з нас, хто зміг вилізти з цього пекла. І як бачиш, воно знову прийшло в його життя, спалюючи все на своєму шляху. Думаю, зараз він жаліє, що взагалі наважився будувати нове життя.

-Але він бореться! Не дивлячись на все. Він вигризає своє право на нормальне життя.

-Ну, нього є ти.

-Ні, дорогенький мій! Руслан почав будувати нове життя задовго до моєї появи. Він влаштувався в коледж не тому що там я навчалася, а тому що хотів. Він хотів повернутися до нормального життя. Сам, без будь-якого стимулу.

-Значить, Рус сильніший ніж я очікував. А от я не зможу так..

-Кириле, послухай мене.- Взяла його лице в свої руки, щоб установити зоровий контакт.-Ти нічим не гірший за Руслана, чи будь-кого, чуєш мене? Ти так само вартий хорошого, спокійного життя. В своєму житті я втратила майже всіх, кого любила. Мало хто знає, але після смерті бабусі і дідуся мене відправили в дитячий будинок. Мені здавалося, що гіршого місця просто не існує. Але навіть в тій темряві я знайшла свій промінь світла. Дівчину, що прийняла мою сторону, коли всі травили. Вона теж була новенькою. Її звали Христина. З того часу ми були разом. Вона була абсолютно світлою і доброю. Одного разу, повертаючись увечері з майданчику, де ми завжди проводили час, нас пересікла компанія. Вони почали чеплятися. А потім один з них вдарив Христю в живіт, за те, що вона його обізвала. Я хотіла її захистити, але мене тримали двоє хлопців. А Христину били, до того моменту доки вона просто не почала скиглити. Після, нас відпустили. Я побігла за вихователькою. Та викликала швидку. Подругу забрали з важкими тілесними. А через добу нам повідомили, що її вже немає. В тей момент мені здавалося, що життя немає сенсу. Більше не було нікого. Довго не думаючи, пішла на найближчий міст. Я хотіла стрибнути і покінчити з усіма стражданнями. Мені здавалося, що це найкращий вихід.