59

ОЛЕКСАНДРА

Я очікувала, що прийшовши додому, побачу Кирила, а він своєю чергою, пожене мене на пробіжку. Але на великий подив, його не було. Навіть стало трохи некомфортно. Я звикла, що зазвичай мій наглядач поруч. Ну, в будь-якому випадку, він міг поїхати по своїм справам. А це значить, що я маю сидіти вдома, в безпеці. Це слово мене вже бісить.

Зайнятися було чим. Я встигла поприбирати, приготувати їжу, написати конспекти, а Кирила все не було. Щось всередині так неприємно вкололо. Він міг відлучатися, але не довше аніж на три години. А тут, майже цілий день, ще й трубку не бере. Кір якось згадував, що в нього є квартира тут. Навіть ключі запасні, про всяк випадок, вручив. Я вирішила з'їздити, перевірити. Якщо його й там не буде, зателефоную Руслану.

В якості перестраховки, взяла травмат і вклала його в широку штанину. Як казав мій "мучитель", зброя завжди має бути під рукою. В моєму випадку під ногою. У вшиті кишені рукавів вклала два невеличких леза, ну і балончик в сумку. Навіщо  — не знаю, але хай буде. Дочекалася таксі, назвала адресу і ми поїхали. 

Квартира знаходилася в центрі. Швидко розплатилася з водієм і побігла в середину. Знайшовши потрібну квартиру, відкрила. В приміщенні було тихо. Пройшовши далі, я все більше розуміла, що квартира геть не обжита. Пуста холодна кухня, така ж гостьова і спальня. Хіба, що є якісь необхідні меблі: диван, ліжко і тумби. Залишалася лиш одна кімната, якщо правильно розумію, то кабінет, він був в кінці коридору, тому смугу світла, що проривалася з-під закритих дверей, я помітила не одразу.

Обережно відкрила двері, очікуючи найгірше...Але побачене мене ще більше вразило ніж моя фантазія. За столом сидів Кирил, живіше всіх живих, а в його руках красувалася напівпуста пляшка з-під віскі. Я так зрозуміла, вже друга. Моїй злості не було меж. Я, значить, переживаю, що з ним щось сталося, а він тут сидить "культурно відпочиває". Ще й ніяк не відреагував, ніби і не помітив мого приходу. Підійшла ближче до нього і поклацала пальцями перед обличчям.

— Пане! А ви не очманіли часом? Я звичайно все розумію, нерви і все таке. Але попередити хоч когось можна ж було!

Він повільно підняв голову і втупив в мене немигтючим поглядом. І від цього погляду в мене пішли мурахи по шкірі. Щось у ньому було таке...

— Я тебе почув, ще з входу, — сказав захриплим голосом.

— Так чому не вийшов?

— Навіщо?

— Що значить, навіщо? Я, взагалі-то, тобі дзвонила, приперлася сюди, по дорозі молячись, щоб з тобою все нормально було.

— Не придурюйся, Саш. Думаю, тобі тільки легше дихати стало без мого нагляду.

От так і хотілося вилаятись. Так, спокійно Олександро. Зберігаємо спокій.

— Кирил, ти, здається, вже не маленький хлопчик, тридцять шість років все-таки. А поводишся, ніби підліток. Ти розумієш, що я ледь з глузду не зійшла? Екіпірувала себе по максимуму, — показала зброю. — Та я двері в цю кімнату боялася відкривати, бо думала, що сталося невиправне.

Чоловік нахмурився.

— Ти за мене переживала?

— Тааак, зараз щось ляпну. Спокійно. Кір, тобі алкоголь мозок взагалі виїв, чи що? Звичайно ж я хвилювалася! Ти пропав безвісти, слухавку не береш, що мені думати? Ти ж мені не чужий.

Його погляд впився в моє обличчя. Тільки зараз я побачила, що він тримає щось в руках. Обійшовши стіл, побачила що саме. Це була світлина, а точніше наше з ним селфі, яке я його змусила зробити. В той день Лєна попросила зробити фотозвіт, щоб упевнитися, що зі мною все добре. Як раз тоді, у нас було тренування. Фотка вийшла максимально реалістична, я з розпатланою зачіскою, зпітніла, але либлюсь у всі тридцять два, бо в мене вийшло освоїти новий бойовий прийом; і Кирил, такий же спітнілий, але на відміну від мене, невдоволений, що й видно на фотографії.

Цю світлину він зараз тримав, навіть в рамочку поставив.

— Де ти її взяв?

— Ден прислав, а я видрукував.

— Навіщо?

— Сам не знаю..Просто мені подобається ця фотографія.

Вперше бачила його таким розбитим.

Обпершись об стіл, склала руки на грудях і спитала?

— Кір, що сталося? Тільки, будь ласка, не ухиляйся від відповіді.

— Чесно? — Подивився на мене знизу вгору — Я втомився. Від цього всього. Ніколи не думав, що таке скажу. Все моє життя — це суцільна війна. Раніше мене все влаштовувало. Навіть подобалося. А зараз..

— Що зараз?

— Мені це зовсім не приносить задоволення. Хочеться спокою. — Він наблизився до мене і просто зарився головою у мій живіт і обійняв. Я розуміла, що йому це потрібно... — Просто нормального життя. Коханої людини, сім'ї..

Я руками почала гладити його по голові, намагаючись заспокоїти.

— Кирил, все у твоєму житті буде добре. Ти знайдеш кохану людину і разом ви створите сім'ю.

— Якби все було так просто, мала... Я вже настільки загруз у цьому болоті, що вилізти з нього можна буде, лише вперед ногами. Такої долі для своєї сім'ї, я не хочу.

— Ну але ж Руслан зміг і Денис також.

— Денису, ще гірше ніж мені. А Руслан...Руслан єдиний з нас, хто зміг вилізти з цього пекла. І як бачиш, воно знову прийшло в його життя, спалюючи все на своєму шляху. Думаю, зараз він жаліє, що взагалі наважився будувати нове життя.

— Але він бореться! Не дивлячись на все. Він вигризає своє право на нормальне життя.

— Ну, нього є ти.

— Ні, дорогенький мій! Руслан почав будувати нове життя задовго до моєї появи. Він влаштувався в коледж не, тому що там я навчалася, а тому, що хотів. Він хотів повернутися до нормального життя. Сам, без будь-якого стимулу.

— Значить, Рус сильніший ніж я очікував. А от я не зможу так..

— Кириле, послухай мене. — Взяла його лице у свої руки, щоб установити зоровий контакт. — Ти нічим не гірший за Руслана, чи будь-кого, чуєш мене? Ти так само вартий хорошого, спокійного життя. У своєму житті я втратила майже всіх, кого любила. Мало хто знає, але після смерті бабусі і дідуся мене відправили в дитячий будинок. Мені здавалося, що гіршого місця просто не існує. Але навіть в тій темряві я знайшла свій промінь світла. Дівчину, що прийняла мою сторону, коли всі травили. Вона теж була новенькою. Її звали Христина. З того часу ми були разом. Вона була абсолютно світлою і доброю. Одного разу, повертаючись увечері з майданчика, де ми завжди проводили час, нас перетнула компанія. Вони почали чіплятися. А потім один з них вдарив Христю в живіт, за те, що вона його обізвала. Я хотіла її захистити, але мене тримали двоє хлопців. А Христину били, до того моменту доки вона просто не почала скиглити. Після, нас відпустили. Я побігла за вихователькою, та викликала швидку. Подругу забрали з важкими тілесними. А через добу нам повідомили, що її вже немає. В той момент мені здавалося, що життя немає сенсу. Більше не було нікого. Довго не думаючи, я пішла на найближчий міст, хотіла стрибнути і покінчити з усіма стражданнями. Мені здавалося, що це найкращий вихід.