57

Все. Закрила зошит і поклала його в сумку. Боже, мені здавалося, що ця пара ніколи не закінчиться. Терпіти не можу, коли теорію ставлять останньою. І так мозок вже відмовляється працювати, а його ще й добивають цією каторгою. Проте, рано розслаблятися, потрібно заповнити документи, з приводу практики. Ну робити нічого. Дістала листи А4, зразки й почала записувати.

Я так захопилася цією справою, що навіть не почула, як в аудиторію хтось зайшов.

— Гей.. Саш? — поклали мені руку на плече. Я здригнулася і повернула голову.

— Руслане Сергійовичу, не лякайте мене так, будь ласка. 

— Вибач, я не хотів. А ти чого тут сидиш? Вже пари закінчилися.

— В мене практика має бути. Тому, ось, сиджу, бланки заповнюю.

— Дай но сюди, — забрав в мене з рук лист. — Давай так, я його заповню сам, потім. А ми зараз з тобою з'їздимо в одне місце.

— Ее..Ну, я. Хм. А Кирил про це знає? Бо він же мені всі мізки виїсть чайною ложечкою, якщо не повідомлю, де я.

Чоловік засміявся так, заливисто, що я аж знітилася. Ніколи не чула, щоб він так сміявся.

— Так, Кір може. Але не переживай, я йому повідомив. Де твоє пальто?

— В роздягальні.

— Тоді збирайся. Я заберу верхній одяг і чекатиму тебе в холі.

— Окей..

Цікаво і куди ж ми поїдемо?

Як і обіцяв, Руслан чекав мене в холі біля виходу. Ми одягнулися і пішли до автомобіля.

— Ем..Руслане Сергійовичу, може не варто було так показово разом кудись іти? Все ж таки ми викладач і студентка. Мені звичайно плювати хто, що подумає, але все ж..Не дуже хотілося б стати об'єктом пліток. Та і ваш авторитет це підірвати може.

— Саш, в неформальних обставинах називай мене Русланом або Русом, це по-перше. А по-друге, ну повіз я свою студентку кудись, так ми ж з тобою займаємося індивідуально у позаурочний час, забула? Про це мало не весь коледж знає. А з приводу авторитету, нуу..Навіть якщо ми з тобою поцілуємося посеред холу в будній день, то все одно мені нічого не буде. Тобі тим паче. Хіба що плітки.

— Добре, я зрозуміла вас, тобто тебе. Треба звикнути. А куди ми їдемо?

— Ну вважай, що це сюрприз.

— Приємний?

— По плану, має бути таким.

Хм..значить приємний сюрпрайз. Ну, чекаємо.

Дорога зайняла близько пів години. Я одразу зрозуміла, що ми їдемо за місто. Стає ще цікавіше. Ми заїхали у якийсь ліс. Він був досить густий, але стежка була добре прокладена.

— Мені вже боятися? — зі смішком спитала я.

— Кого? Диких тварин чи мене?

— Ну...як піде

— В будь-якому з випадків — не варто. Зі мною ти в безпеці.

— Повірю на слово.

Руслан знову розсміявся. Щось він сьогодні напрочуд веселий. Неочікувано.

— Саш, ти мені довіришся? — Дістав чорну маску з кишені.

— Хм...молода дівчина, у незнайомому лісі з дорослим чоловіком... А чом би й ні, власне!

Викладач виразно хмикнув, підійшов ближче, надягнув маску на обличчя і взяв на руки, від чого я скрикнула.

— Так буде швидше, — пояснив свої дії.

— Вам не важко?

— Тобі. Саш, мені твого кота було важче тримати.

— Гей! А можна Хеппі не ображати?

— Це була констатація факту.

Дійшли ми достатньо швидко. А коли з мене зняли маску, я просто була шокована від побаченого. Ми стояли на краю скелястої прірви, знизу журчала лазурна вода, а навкруги простягався багряний ліс. Від цього видовища серце завмирало.

— Тобі подобається? — відчула, як мене обійняли позаду.

— Це...це просто...В мене навіть слів немає. Я востаннє бачила щось подібне, коли бувши дитиною, ходила з дідусем по гриби.

Ми стояли обійнявшись, насолоджуючись цією чарівною атмосферою.

— Сашунь, ідемо в альтанку, ти замерзла, — вкрадливий шепіт привів мене до тями. І справді, стало прохолодно.

Ми повернулися і я побачила велику дерев'яну різьбяну альтанку. Вона була зовні засклена, а в середині  установлено щось на кшталт каміна, тому було досить тепло. На столі стояли запалені свічки, фрукти й...моя улюблена скляна локшина? 

— Ти запам'ятав?

— Звичайно. Кожен раз коли ми говорили по телефону, ти завжди її готувала.

— Не думала, що ти звернув увагу...

— Я запам'ятовую все, що стосується тебе.

Ми сіли за стіл.

—  Сподіваюсь, це не вино в келихах?

— Ні, це вишневий сік. Я не п'ю.

— Я помітила.

Ми прийнялися за вечерю. Все ж я була голодна, тому їжа зникла за декілька хвилин, опинившись у моєму шлунку.

Руслан тільки но і встиг, що покліпати.

— Що? Це звичка.

— Ні, я нічого проти не маю, — сказав і взяв бокал з соком, ховаючи посмішку.

— Гей! Що таке? Ти зараз лопнеш від сміху.

— Вибач. Просто..коли я приходив годувати Хеппі пізніше ніж зазвичай, він їв так само як і ти. Тому я так...

— Ах так значить?! Ну-ну.. — роздратовано взяла свій бокал.

— Сашка... — Руслан миттю встав і сів біля мене, обійнявши. — Ну не бісись.. — Нічого собі заявочки! Повернулась до нього обличчям і подивилася ну дууже красномовним поглядом.

А він зараза, залився сміхом. 

— Ну все, все...Ну Сашкін..

— А! — Підскочила від того, що мене зрадницькі куснули за плече. Добротно так куснули, а потім ще й нахабно почали лоскотати!

— Гей! Що ти....ха-ха-ха...будь ласка, припини.. — почала вириватися.

— А будеш знати, як ображатися..

Він продовжив мене лоскотати. Коли стало зовсім нестерпно, всередині щось ніби клацнуло, я вислизнула з міцних обіймів Руса і...заламала його, прийомом, якому мене навчив Кирил. Він мав закінчуватись тим, що я ліктем повинна була відключити "опонента". Але упустимо деталі..

— Неочікувано... — згодом промовив Руслан. — Непогано Кір з тобою попрацював.

— Звідки ти...

— Але не достатньо. — Після цих слів мене різко перекинули, і притиснули до дивану.

— Ти знав?!

— Ні.