54

ОЛЕКСАНДРА

Вже коли сніданок був готовий, а стіл накритий на кухню зайшов Руслан Сергійович.

Так. Руслан. Але на Ви. 

— Мене так і манить цей прекрасний запах. Ти в їжу точно нічого не кидаєш?

— Ну можливо трішки отрути, для гостроти смаку.

— Ммм, перчинка.

— До речі, а де Кирил?

— Він поїхав в місто у справах.

— Міг хоча б поснідати, — пробурчала я.

— Ти за нього так хвилюєшся... — Неоднозначно провів бровами.

— Я за всіх переживаю. А ще мені банально хочеться віддячити. Хоч якось. Відчуваю себе абсолютно безсилою і некорисною.

Поставивши останню тарілку всілася на диван.

— Саш, може ти забула, але все, що зараз відбувається, тебе взагалі не мало торкатися. 

— Знаю, але все одно хочу допомогти, а виходить тільки завдаю більше проблем.

— Боже, дівчинко, я дивуюся твоїм розсудам. Чому тобі так важко сприймати безкорисливу допомогу?

 Вперше в житті в мене стався когнітивний конфлікт між логікою і почуттями. І вперше в житті, я вибираю друге.

— А вона існує? За все є своя плата. Це я з дитинства засвоїла. — Чоловік не ставив питань, лише чекав доки я продовжу. — Своїх батьків я майже не пам'ятаю, лише образи татових долоней і маминого голосу. Мене виховала бабуся з дідусем. По їхнім словам, коли мені було три роки в нашому домі сталася пожежа. Котел зірвався. Мене врятувало лише те, що в той день дідусь був зайнятий і забрав з садочка пізніше. Чиста випадковість. У чотирнадцять померла бабуся, а за півтори роки після, пішов з життя дідусь. Так, як я була не повнолітня, мене влаштували у дит.будинок. З того часу моє життя перетворилося на пекло. Я ніяк не могла освоїтися в колективі. Ще б пак, я, домашня дівчинка, що звикла до смачної бабціної випічки і казкам на ніч, прийшла в їхній об'єднаний сирітський колектив. Спочатку просто цькували, але ж я промовчати не могла. За мій довгий язик мене почали "виховувати" силою. Я вирішила, що більше не зможу знаходитися  у цьому пеклі. В п'ятнадцять років я вступила до нашого коледжу і переїхала в місто. Я добре засвоїла уроки життя. Не може бути весь час добре, або погано. Все має бути рівноцінно. Так само, і за все має бути своя плата. Нічого не буває просто так. Рано чи пізно, доведеться віддати належне.

— Чому саме музика? Не малювання, не кулінарія, дизайн на крайній випадок?

—  У свій час, бабуся настояла на навчання в музичній школі. Виявилося, що "в мене талант", як казала моя вчителька. Я провчилася сім років і розуміла, що це моє. Хоча, коли я втратила останню близьку людину, було відчуття, що все прекрасне в мені згасло. А згодом, після того, як я попала в дитячий будинок, відчуття лише посилилося.

— І що ж змусило тебе передумати?

— Кожен раз, коли я захлиналася у відчуттях розпачу, болю, коли здавалося, що ось-ось зламаюсь, то починала співати. Це мене заспокоювало. Так, я розумію, що вже занадто логічна в мене натура, але вічно опираючись на логіку, особливо не проживеш. Щось в середині має наповнювати, розширювати кордони розсуду. Кожен раз заглиблюючись в черговий твір, я відчуваю, як розгортаються мої крила, як б'ється серце в такт ритму, що грає мелодія моєї душі. З музикою, я жива.

— Лексо, ти абсолютно дивовижна. Стільки сили в такій маленькій людині. Саме цим ти і приваблюєш. Ти не кидаєшся стрімголов від проблем, навпаки, ти спокійно йдеш їм на зустріч, аби вирішити. Пам'ятається, ти питала, чому я тобі допомагаю? Зараз, я можу дати відповідь. З найпершого дня нашого знайомства, ти сколихнула бурю емоцій всередині мене. Причому, абсолютно суперечливих. Чим більше, я про тебе дізнаюся, тим більше захоплююся тобою. Ти посіла особливе місце в моєму житті.

— Що..що ви маєте на увазі? — В такі моменти я відбуваю себе безпросвітно тупою.

— Ти змусила мене ожити. Війна..вона, здавалося, забрала у мене останні крихти якихось живих почуттів. Я сам себе боявся, бо не відчував абсолютно нічого, крім порожнечі й злості. Довгий час для мене це була агонія. А ти однією своєю присутністю її утихомирюєш. Біля тебе я живу, а не існую.

Ееее.....Ні....ні, ні, ні. ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ.

— Будь ласка, не говоріть того більше нічого! — взмолилася я.

Чоловік нахмурився.

— Не треба говорити того, про що потім пожалієте.

— З чого ти взяла, що пожалію?

— Просто знаю.

Я вскочила з наміром вибігти з кухні, але мені не дали.

— Що з тобою, Саш? Я ж бачу, що теж тобі не байдужий. Чи все-таки помиляюсь?

— Не байдужі..але..

— Так чому ти так страшишся чути про мої почуття до тебе?

— Бо я не зможу на них не відповісти. — Буквально впала на стільчик, що стояв поряд, а Руслан присів переді мною. — Боюся, що якщо відповім взаємністю, то вже ніколи не зможу відпустити. Боюся, що втрачу тебе...Все життя по моїм слідам йде смерть, забираючи тих, кого люблю: батьків, рідних, друзів. Ще одної втрати, я просто не витримаю.

Руслан взяв мене за руку і дивлячись в очі, промовив:

— Я тобі обіцяю, що зроблю все, що в моїх силах, аби захистити тебе, чуєш? Ти мені віриш?

Я так хочу...Хочу вірити..

— А хто захистить тебе, Руслане?

Я спромоглася встати і відійти від чоловіка. Але далі відбулося те, чого я аж ніяк не чекала. 

За долю секунди, Руслан подолав відстань, що розділяла нас і припав до моїх губ. Цей поцілунок не мав нічого спільного з ніжністю. Він був жадібний, сильний, всепоглинальний. Саме те, що вирувало між нами, він вклав у цей поцілунок. Я відповіла не менш палко. Більше ніяких слів не треба було. Все було сказано. Цей поцілунок закінчився так само несподівано, як і починався. Нас ніби током вдарило. Але чоловік мене не відпускав.

— Саш, послухай, я прийму будь-яке твоє рішення. Але попрошу одного, скажеш свій вердикт після того, як вся ця історія закінчиться. Будь ласка, подумай. 

Боже, який же погром в моїх думках...

— Залиште, будь ласка, мене на самоті...