50

ОЛЕКСАНДРА 

Ми їхали додому в повній тиші, але в повітрі, ніби витали несказані слова.

-Саш ти точно впевнена у своєму рішенні?

Кивнула головою.

-І тебе вже нічого не переконає?

-Кирил, чому тебе це так хвилює? Ти боїшся, що зіпсую вам завдання?

-Та гори воно все синім полум'ям! Мені побарабану і на Артура, і на всіх його прихвоснів. Ти не бачила того, що бачив я. Смерть це те, що тебе чекатиме в найкращому випадку, якщо ми не справимось. Розумієш?

-Я зважила всі за і проти, і прийняла рішення. Я вірю у вас.

-Дуже надіюсь, що ми виправдаємо цю довіру. А поки, я візьмусь за твоє навчання техніки оборони.

-Почекай, так це ж має робити Руслан Сергійович?

-Він і буде це робити. Рус тебе навчить базовим методам захисту. Але, вони тобі не допоможуть у скрутному положенні. Після того, як я пішов з команди, то роками удосконалював свої знання рукопашного бою. Я навчу тебе таким методам, яких ніхто не очікуватиме. І це буде твоєю перевагою. Ефект несподіваності.

-Я так розумію ніхто немає про це?

-Бажано.

В салоні знову царила тиша.

-Чому ви мені допомагаєте?

-Тому що хочу. Тебе така відповідь задовольнить?

Звичайно ні. Але іншої я не отримаю.

-І де будуть проходити наші уроки?

-Не думай про це. Я знайду де.

-Добре.

Приїхавши до дому, побажала Кирилу "доброї ночі" і пішла всередину. В квартирі мене вже чекав Хеппі. Покормивши кота, попрямувала у кімнату. Який би бойовик в житті не розгортався, а домашню роботу ніхто не відміняв. А накопичилося її дай Боже... Так я випала з реальності, доки мене не відволік телефонний дзвінок. Номер невідомий. Невже Артур? Підняла трубку.

-Слухай, Лара Крофт недороблена. Якщо ти зараз же не ляжеш спати, то розкрадати гробниці буде нікому.

Вскочила зі стільця і підійшла до вікна.

На вулиці стояв Кір, обпершись на капот і споглядав на мене.

-Ну знаєш, домашня робота сама себе не зробить. Хіба, що ти знаєш когось, хто міг би її написати.

-Хм, який тонкий натяк. Що там тобі залишилось?

-Конспект з психології і теорії.

-Ото ж ти біда. Ну скидуй мені сюди свою теоретичну психологію.

-Що?

-Кажу, скидуй зошити на вулицю і пришли на цей номер завдання свої.

-Як це скидуй?

-Боже, за що мені таке. Вікно відкрила, зошити викинула. Так зрозуміліше?

-Ви з глузду з'їхали?

-Саша, роби, що я сказав, поки добрий.

Трохи подумавши, зробила те що сказав чоловік. В кінці кінців, мені дійсно не хочеться витрачати дві години на ці конспекти.

-Все, іди спати. Побачу, що горить світло, подзвоню Руслану. Думаю, ти знаєш, як нудно він читає лекції.

Прийняла ванну, одягнула піжаму і лягла спати.

Навкруги була лиш темінь. Ні одного проблиску світла. І цей запах. Ніби щось тліє, однак на цей раз, вогню не було. Секунда за секундою повітря наповнювалося димом, який стрімко проникав в легені, без можливості вдихнути. Я задихалася, помирала. 

Раптом відчула, як моє тіло здригнулося і прокинулась. Це був лиш сон... В останній час, вони дуже реалістичні. Годинник показував 6:27

Ну що ж... Попленталася в ванну. В момент коли я чистила зуби, на телефон прийшло повідомлення.

Прополоскала рот, витерла лице і відкрила телеграм.

"Доброго ранку, Олександро. Надіюся, ви подумали над моєю пропозицією і прийняли правильне рішення. Чекаю відповіді."

Самою щось вирішувати не варіант.. Швидко зібралася і вибігла на вулицю. Машина Кирила все ще стояла. Слава Богу.

Чоловік помітив мій схвильований погляд і відкрив машину.

-Що сталося?-Поцікавився він у мене.

Без всяких роз'яснень відкрила чат і показала йому повідомлення.

-Що мені на це відповідати?

Чоловік вступив погляд в лобове скло. Думав.

-Пошли його до чорта.

-Але ж таким чином ми позбавимося шанса виманити Артура.

-Саш - дуже великий ризик. Це по-перше, а по-друге, навіть якщо ми його накриємо, не факт, що за ним не стоїть ще хтось. В чому я більш ніж впевнений.

-Можливо, але, якщо ми його схопимо, то є ймовірність, що він видасть того хто віддає йому накази.

Ще декілька хвилин Кір вагався, а потім сказав.

-Пиши, що згодна.

Відповідь вже була у чаті.

-Зараз поїдемо до Руслана, обговоримо.

-Мені взагалі то в коледж потрібно.

-Ти на годинник дивлася? Зараз без десяти сім. Тобі до початку пари ще ціла година. А Руслан взагалі ще вдома дрихне.

Дорога зайняла від сили 15 хвилин. Кирил так їхав, я навіть почала боятися за наші життя, коли він не збавляючи швидкості в'їжджав в поворот.

-Приїхали.

З машини я не вийшла, а випала.

-От нащо було так гнати?

-Ну тобі ж якби швидко робити все треба. В тебе ж коледж!- Прозвучало як знущання.

На ледве згинаючихся ногах, зайшла в дім.

Тільки встигла заспокоїтися, як Кирил на весь дім почав звати Руслана Сергійовича

-Підйом, капітане!

Не пройшло і 10 секунд, як на сходах з'явився майже сплячий декан. Крім нижньої білизни на ньому нічого не було.

-Кір ти якого... Олександре...

-Ем...я вийду провітрюся.

Як незручно то. Через декілька хвилин мене покликали в середину.

-Чим зобов'язаний такому ранньому візиту?-Питання було направлено в сторону Кирила, однак відповіла на нього я.

-Мені написав Артур.

-Що саме?

-Спитав, яке рішення я прийняла. 

-Ти на нього відповіла?

-Так, я сказала, що погоджуюсь виконати те, що він просить. Поки що чекаємо відповіді.

-Якщо так, то ми маємо чітко продумати план дій.

-Зараз?

-Ні, зараз ми їдемо в коледж.

-Тоді по машинах.

Руслан Сергійович сів за руль своєї машини, а я місце дислокації не змінювала. Вже по дорозі в коледж звернулася до Кирила.

-Ем..Я б хотіла забрати свої зошити.