50

ОЛЕКСАНДРА 

Ми їхали додому в повній тиші, але в повітрі, ніби витали несказані слова.

— Саш, ти точно впевнена у своєму рішенні? — не витримав першим Кір.

Кивнула головою.

— І тебе вже нічого не переконає?

— Кирил, чому тебе це так хвилює? Ти боїшся, що зіпсую вам завдання?

— Та гори воно все синім полум'ям! Мені по барабану і на Артура, і на всіх його прихвоснів. Ти не бачила того, що бачив я. Смерть це те, що тебе чекатиме в найкращому випадку, якщо ми не справимось. Розумієш?

— Я зважила всі за і проти, і прийняла рішення. Я вірю у вас.

— Дуже надіюсь, що ми виправдаємо цю довіру. А поки, я візьмусь за твоє навчання техніки оборони.

— Почекай, так це ж має робити Руслан Сергійович?

— Він і буде це робити. Рус тебе навчить базовим методам захисту. Але, вони тобі не допоможуть у скрутному положенні. Після того, як я пішов з команди, то роками удосконалював свої знання рукопашного бою. Я навчу тебе таких методів, яких ніхто не очікуватиме від юної дівчини. І це буде твоєю перевагою. Ефект несподіваності.

— Я так розумію, ніхто немає про це знати?

— Бажано.

В салоні знову панувала тиша.

— Чому ви мені допомагаєте?

— Тому, що хочу. Тебе така відповідь задовольнить?

Звичайно ні. Але іншої я не отримаю.

— І де будуть проходити наші уроки?

— Не думай про це. Я знайду де.

— Добре.

Приїхавши до дому, побажала Кирилу "доброї ночі" і пішла в середину. У квартирі мене вже чекав розгніваний Хеппі. Я б теж злилася, якби мене залишили без обіду, та ще й затримали вечерю, тому покормивши кота, я попрямувала в кімнату. Який би бойовик в житті не розгортався, а домашню роботу ніхто не скасовував. А накопичилося її дай Боже... Так я випала з реальності, доки мене не відволік телефонний дзвінок. Номер невідомий. Невже знову Артур? Підняла трубку.

— Слухай, Лара Крофт недороблена. Якщо ти зараз же не ляжеш спати, то розкрадати гробниці буде нікому.

Вскочила зі стільця і підійшла до вікна.

На вулиці стояв Кір, обпершись на капот і споглядав на мене.

— Ну знаєш, домашня робота сама себе не зробить. Хіба, що ти знаєш когось, хто міг би її написати.

— Хм, який тонкий натяк. Що там тобі залишилось?

— Конспект з психології і теорії.

— Ото ж ти біда. Ну скидай мені сюди свою теоретичну психологію.

— Що?

— Кажу, скидай зошити на вулицю і пришли на цей номер завдання свої.

— Як це — скидай?

— Боже, за що мені таке. Вікно відкрила, зошити викинула. Так зрозуміліше?

— Ви з глузду з'їхали?

— Саша, роби, що я сказав, поки добрий.

Трохи подумавши, зробила те що сказав чоловік. Зрештою, мені дійсно не хочеться витрачати дві години на ці конспекти.

— Все, іди спати. Побачу, що горить світло, подзвоню Руслану. Думаю, ти знаєш, як нудно він читає лекції. — На тому кінці слухавки почулися гудки. 

Хмикнувши, я переодягнулася і пішла спати.

***

Навкруги була лиш темінь. Ні одного проблиску світла. І цей запах... Ніби щось тліє, однак на цей раз, вогню не було. Секунда за секундою повітря наповнювалося димом, який стрімко проникав в легені, без можливості вдихнути. Я задихалася, помирала. 

Раптом відчула, як моє тіло здригнулося і прокинулась. Це був лиш сон... В останній час, вони дуже реалістичні. Годинник показував о пів на сьому.

Ну що ж... Попленталася в ванну. В момент коли я чистила зуби, на телефон прийшло повідомлення.

Прополоскала рот, витерла лице і відкрила телеграм.

"Доброго ранку, Олександро. Надіюся, ви подумали над моєю пропозицією і прийняли правильне рішення. Чекаю відповіді."

Самою щось вирішувати не варіант.. Швидко зібралася і вибігла на вулицю. Машина Кирила все ще стояла. Слава Богу.

Чоловік помітив мій схвильований погляд і відкрив машину.

— Що сталося? — поцікавився він у мене.

Без жодних роз'яснень відкрила чат і показала йому повідомлення.

— Що мені на це відповідати?

Чоловік вступив погляд в лобове скло. Думав.

— Пошли його до чорта.

— Але ж таким чином ми позбавимося шансу виманити Артура.

— Сашо — дуже великий ризик, це по-перше, а по-друге, навіть якщо ми його накриємо, не факт, що за ним не стоїть ще хтось. В чому я більш ніж впевнений.

— Можливо, але, якщо ми його схопимо, то є ймовірність, що він видасть того хто віддає йому накази.

Ще декілька хвилин Кір вагався, а потім сказав.

— Пиши, що згодна.

Відповідь вже була у чаті.

— Зараз поїдемо до Руслана, обговоримо.

— Мені взагалі то в коледж потрібно.

-Ти на годинник дивилася? Зараз без десяти сім. Тобі до початку пари ще цілих півтори години. А Руслан взагалі ще вдома дрихне.

Дорога зайняла від сили п'ятнадцять хвилин. Кирил так швидко їхав, я навіть почала боятися за наші життя, коли він не збавляючи швидкості в'їжджав в поворот.

— Приїхали.

З машини я не вийшла, а випала.

— От нащо було так гнати?

— Ну тобі ж якби швидко робити все треба. В тебе ж коледж! — прозвучало як знущання.

На ногах, що ледь згиналися, я зайшла в дім вслід за Кирилом.

Тільки встигла заспокоїтися, як Кирил на весь дім почав звати Руслана Сергійовича

— Підйом, капітане!

Не пройшло й десяти секунд, як на сходах з'явився майже сплячий декан. Крім спідньої білизни на ньому нічого не було.

— Кір ти якого... Олександро...

— Ем...я вийду провітрюся.

Як незручно то... Через декілька хвилин мене покликали в середину.

— Чим зобов'язаний такому ранньому візиту? — Питання було направлено в сторону Кирила, однак відповіла на нього я.

— Мені написав Артур.

— Що саме?

— Спитав, яке рішення я прийняла. 

— Ти на нього відповіла?

— Так, я сказала, що погоджуюсь виконати те, що він просить. Поки що чекаємо відповіді.