47

ОЛЕКСАНДРА

Я швидко йшла, не розбираючи дороги, іноді зриваючись на біг. Сліз не було, а всередині розгорався вогонь емоцій, котрий з кожною секундою набирав обертів погрожуючи перетворитися на пожежу, яка випалить все на своєму шляху. 

Раптом, я наштовхнулася на щось. Точніше на когось. Піднявши очі, помітила, що на моєму шляху стоїть Кирило. Він щось говорив, але його слова, звучали, як з-під товщі води. Чоловік взяв мене за плечі і добротно тряхнув.

— Саша! Ти мене чуєш?

— Так.

— Що з тобою?

— Нормально все. Дякую, що зупинили.

— Ага, розказуй мені. Ти говорила з Русом?

— Говорила.

— Так діло не піде. Ходімо в машину.

Не знаю чому погодилася, однак все ж пішла в машину.

— В мене є одне прохання. Завезіть мене на кладовище, те що біля лісу знаходиться.

Кирил лиш кивнув, завів машину і ми поїхали.

— В мене до тебе теж прохання буде. Не викай мені, окей?

— Ви вдвоє за мене старші. По хорошому взагалі вас треба на ім'я по батькові називати. Так, як і Руслана Сергійовича.

— От тільки давай без цього. По-перше, я ще не такий старий, по-друге, я наполягаю на цьому. Будь ласка.

— Добре. Я постараюся.

Дорогою до кладовища ми їхали в тиші, за яку я вдячна, адже мені зараз не до розмов.

Приїхавши на місце, вийшла з машини, знаючи, що чоловік йде за мною. Знайшовши могилу Ніка, стала навпроти неї як вкопана, і просто дивилася. Я не розумію, що відчуваю. Це вина? Страх? Злість? Я немов намагаюся знайти відповідь у тому мармуровому камінні, а вона все не приходить.

Не знаю скільки б ще так простояла, якби не відчула, що на мої плечі накинули куртку.

— Прохолодно.

— Дякую. Ви можете їхати, я викличу таксі.

Кирил подивився на мене, як на дурне дитя.

— А, точно. Ви ж все одно маєте за мною наглядати.

— Ким він для тебе був? Коханим? — кивнув на могилу.

— Він був моїм другом.

— За "другом" так не сумують.

Посміхнулася.

— Значить у вашому житті не було достатньо близької людини. Але ви праві. Він був не просто другом. Він був частиною мене. Вірите у рідність душ?

— Ти. 

— Що "ти"?

— Я просив не викати мені. Припустимо, що вірю.

— От Нік був моєю рідною душею. Ще з першого дня знайомства, він зміг залізти глибоко в душу і  залишитися там навічно. Він розумів мене без слів, відчував мій стан, допомагав мені, він зумів мене відкрити. А цього не зміг зробити ніхто. 

— Було ще щось, чи не так?

— Він ставив мене на перше місце. В цьому ми з ним схожі. Я завжди ставила своїх близьких на перше місце. І це часто губило мене. Тому що ніхто з них не робив того ж. З кожним разом мене це все більше розчаровувало. І ось, коли я вже майже втратила надію, з'являється людина, котра віддає мені всю себе. 

— Не знаю що сказати. Я такого ніколи не відчував.

— Тоді мені вас шкода.

— Тебе. Коли ти не знаєш цих відчуттів, не так боляче їх втрачати. 

— Однак, знати їх — найбільший дар.

— А втратити — найгірше з проклять.  — Чоловік подивився на небо. — Їдемо додому. Скоро дощ почнеться.

— Дякую.

— За що?

— За те, що захищаєте..захищаєш мене, хоча не зобов'язаний.

Кирил кивнув у відповідь і ми пішли до машини. 

— Ти обідала? —  спитав чоловік по дорозі до дому 

— Ні.

— А взагалі їла щось за цілий день?

На цю репліку я ніяк не відреагувала.

— Зрозуміло, ну тоді їдемо тебе годувати. А то від зовнішньої загрози я тебе захищу, а от від тебе самої ніяк.

Він привіз нас до найближчого кафе. Прийшовши, замовив купу всього, судячи з тієї лекції яку перечитував офіціант. Перше, що нам одразу принесли, була кава і чай.

— Мені здається, що подвійний еспресо на голодний шлунок — прямий шлях до виразки.

— Поки що живий здоровий, як бачиш.

— Ключове слово "поки що". Моя бабця часто казала: "Молодість усе простить, доки старість не запитає"

Кирил довго дивився на мене, а потім промовив те, чого я ніяк не очікувала.

— Що у тебе з Русом?

— Хм, якось не дуже тактовно такі питання ставити, та і вас це не стосується.

— Ну чому ж? Він мій друг, ти — мій об'єкт захисту. Це все стосується справи. Та і мені банально цікаво.

— Ну, добре. Задовольню вашу ЦІКАВІСТЬ. Між нами абсолютно НІ-ЧО-ГО. Він мій декан і викладач, а я його студентка.

— І все?

— І все.

— А як же ваш сумісно проведений час?

— Так вийшло, що кхм..в момент моєї слабкості, Руслан Сергійович, був єдиним, хто зміг мені допомогти. За це, я йому дуже вдячна.

— Як впевнено ти заперечуєш очевидне.

— А що ти хочеш почути, Кириле? Те що в нас любов, чи що? Можливо якісь моменти близькості і були, але на цьому ВСЕ. Я вважаю це доцільно, як для нього, так і для мене.

— Я тобі розкажу одну історію. Думаю, тобі вона буде знайома. Зі всієї нашої п'ятірки найбільше виділялися Руслан і Стас. Вони були близькими друзями, хоча цей союз був всім абсолютно незрозумілим, адже вони були абсолютно полярними за характером людьми. Рус був запальним і впертим, а Стас холодним і сконцентрованим. Вогонь і вода. Але разом вони, ніби доповнювали один одного. Ставали одним цілим. А потім, як ти вже знаєш, ми втратили Стаса на одному із завдань. Не знаю, як ми тоді зупинили Руслана. Такої люті я ще ніколи не бачив. Його очі палали вогнем. Це було дійсно страшно. З того дня разом зі Стасом померла і якась частина Руслана. Парадоксально, але він не зламався, не розлютився на весь світ. Він зміг залишити ту чистоту душі, яка була можлива. 

— А що ж інші члени команди? 

— На жаль, Руслан єдиний кому це вдалося. Ден, під маскою блазня приховує свій страх і розгубленість. Його душа шукає спокою, але не знаходить його. Через це, він ніяк не може приборкати своїх демонів. Артур, завжди був безжальним, іноді безрозсудним. А війна забрала в нього останні залишки людяності.