47

ОЛЕКСАНДРА

Я швидко йшла нерозбираючи дороги, іноді зриваючись на біг. Сліз не було, а всередині розгорався вогонь емоцій, котрий з кожною секундою набирав обертів погрожуючи перетворитися на пожежу, яка випалить все на своєму шляху. Раптом, я наштовхнулася на щось. Точніше на когось. Піднявши очі, помітила, що на моєму шляху стоїть Кирило. Він щось говорив, але його слова, звучали, як з-під товщі води. Чоловік взяв мене за плечі і добротно тряхнув.

-Саша! Ти мене чуєш?

-Так.

-Що з тобою?

-Нормально все. Дякую, що зупинили.

-Ага, розказуй мені. Ти говорила з Русом?

-Говорила.

-Так діло не піде. Ходімо в машину.

Не знаю чому погодилася, однак все ж пішла в машину.

-В мене є одне прохання. Завезіть мене на кладовище, те що біля лісу знаходиться.

Кирил лиш кивнув, завів машину і ми поїхали.

-В мене до тебе теж прохання буде. Не викай мені, окей?

-Ви вдвоє за мене старші. По хорошому взагалі вас треба по імені батькові називати. Так як і Руслана Сергійовича.

-От тільки давай без цього. По-перше, я ще не такий старий, по-друге..я наполягаю на цьому. Будь ласка.

-Добре. Я постараюся.

Їхали в тиші, за яку я вдячна, адже мені зараз не до розмов.

Приїхавши на місце, вийшла з машини, знаючи, що чоловік йде за мною. Знайшовши могилу Ніка, стала навпроти неї, як вкопана і просто дивилася. Не знаю скільки так простояла, але відчула, що на мої плечі накинули куртку.

-Прохолодно.

-Дякую. Ви можете їхати, я викличу таксі.

Кирил подивився на мене, як на дурне дитя.

-А, точно. Ви ж всеодно маєте за мною наглядати.

-Ким він для тебе був? Коханим?- Кивнув на могилу

-Він був моїм другом.

-За "другом" так не сумують.

Посміхнулася

-Значить у вашому житті не було достатньо близької людини. Але ви праві. Він був не просто другом. Він був частиною мене. Вірите у рідність душ?

-Ти. 

-Що "ти"?

-Я просив не викати мені. Припустимо, що вірю.

-От Нік був моєю рідною душею. Ще з першого дня знайомства, він зміг залізти глибоко в душу, там і залишився. Він розумів мене без слів, відчував мій стан, допомагав мені, він зумів мене відкрити. А цього не зміг зробити ніхто. 

-Було ще щось, чи не так?

-Він ставив мене на перше місце. В цьому ми з ним схожі. Я завжди ставила своїх близьких на перше місце. І це часто губило мене. Тому що ніхто з них не робив того ж. З кожним разом мене це все більше розчавувало. І ось, коли я вже майже втратила надію, з'являється людина, котра віддає мені всю себе. 

-Не знаю що сказати. Я такого ніколи не відчував.

-Тоді мені вас шкода.

- Тебе. Коли ти не знаєш цих відчуттів, не так боляче їх втрачати.

-Однак, знати їх-найбільший дар.

- А втратити-найбільше прокляття. - Чоловік подивився на небо.-Їдемо додому. Скоро дощ почнеться.

-Дякую.

-За що?

-За те, що захищаєте..захищаєш мене, хоча не зобов'язаний.

Кирил тільки кивнув і ми пішли до машини. 

-Ти обідала?-Спитав чоловік по дорозі до дому 

-Ні.

-А взагалі їла щось ?

На цю репліку я ніяк не відреагувала.

-Зрозуміло, ну тоді їдемо тебе кормити. А то від зовнішньої загрози я тебе захищу, а от від тебе самої ніяк.

Він привіз нас до найближчого кафе. Прийшовши, замовив купу всього, судячи з тієї лекції яку перечитував офіціант. Перше, що нам одразу принесли, була кава і чай.

-Мені здається, що подвійний еспрессо на голодний шлунок-прямий шлях до язви.

-Поки що живий здоровий, як бачиш.

-Ключове слово "поки що".

Кирил довго дивився на мене, а потім промовив те чого я ніяк не очікувала.

-Що у тебе з Русом?

-Хм, якось некультурно такі питання задавати, та і вас це не стосується.

-Ну чому ж. Він мій друг, ти мій об'єкт захисту. Це все стосується справи. Та і мені банально цікаво.

-Ну, добре. Задовольню вашу ЦІКАВІСТЬ. Між нами абсолютно НІ-ЧО-ГО. Він мій декан і викладач, а я його студентка.

-І все?

-І все.

-А як же ваш сумісно проведений час?

-Так вийшло, що кхм..в момент моєї слабкості, Руслан Сергійович, був єдиним, хто зміг мені допомогти. За це я йому дуже вдячна.

-Як впевнено ти заперечуєш очевидне.

-А що ти хочеш почути, Кириле? Те що в нас любов, чи що? Можливо якісь моменти близькості і були, але на цьому ВСЕ. Я вважаю це доцільно, як для нього, так і для мене.

-Я тобі розкажу одну історію. Думаю, тобі вона буде знайома. Зі всієї нашої п'ятірки більше всього виділялися Руслан і Стас. Вони були близькими друзями, хоча цей союз був всім абсолютно незрозумілим, адже вони були абсолютно полярними за характером людьми. Рус був запальним і впертим, а Стас холодним і сконцентрованим. Вогонь і вода. Але разом вони, ніби доповнювали один одного. Ставали одним цілим. А потім, як ти вже знаєш, ми втратили Стаса на одному із завдань. Не знаю, як ми тоді зупинили Руслана. Такої люті я ще ніколи небачив. Його очі палали вогнем. Це було дійсно страшно. З того дня разом зі Стасом померла і якась частина Руслана. Парадоксально, але він не зламався, не розлютився на весь світ. Він зміг залишити ту чистоту душі, яка була можлива. 

-А що ж інші члени команди? 

-Нажаль, Руслан єдиний кому це вдалося. Ден, під маскою блазня приховує свій страх і розгубленість. Його душа шукає спокою, але не знаходить його. Через це, він ніяк не може приборкати своїх демонів. Артур, завжди був безжальним, іноді безрозсудним. А війна забрала в нього останні залишки людяності.

-А що ж до вас?

Гірка посмішка осіяла його обличчя.

-Що до мене...Я солдат, людина, що не має душі, співчуття, емоцій, а лиш виконує накази, не задаючи питань. 

-Не думаю, що в тебе немає душі і емоцій. Ти ж не такий, як Артур.

-Я гірше. Те, що ти прочитала моє досьє, не значить, що ти знаєш мене, як людину, сонечко. Довгий час я працюю, як найомник-одинак і робив такі речі, що навіть у страшних снах не присняться.