44

ОЛЕКСАНДРА

Зранку наступного дня, я  знову була у друзів. До мене їхати не варіант, бо незрозуміло, що може відбутися і якими будуть ризики. 

Цього разу Єва залишила нас на одинці, на прохання хлопця, тому я була напружена і навіть не привітавшись, просто втупилася в Дениса, чекаючи якихось пояснень.

— Перше, що скажу — ти мала рацію з приводу стеження. Але і влипла ж ти, дівчинко. Вперше, мені було так важко знайти інформацію про людину. Тепер, хоча б, зрозуміло чому. 

— І що ти дізнався?

— Подивись сама. Я видрукував інформацію, — сказав і вручив доладню кіпу листів. Мене вистачило лише на першу сторінку. "Нікітчин Кирило Андрійович 23.01.1992. 

Народився у місті Харкові. Закінчив школу √23

Та воєнний інститут.....

З 2014 по 2022 працював воєнним — контрактником.

Був учасником бойових дій в Українсько-російській війні...."

— Ну поки, що нічого такого я не бачу. Звичайний вояка.

— Це тому, що перша сторінка — це відкрита інформація, яка є в базі даних. А от далі йде все те, що так ретельно приховували. І Саш, будь дуже обережна. Щось мені підказує, що якщо за тобою "наглядає" така людина, то це не просто стеження. Ти у себе вдома не помічала нічого дивного?

— В сенсі?

— Камер, я маю на увазі.

От тільки цього мені не вистачало...

— Ні, не помічала.

— Значить так. З усього, що я вияснив, зрозуміло, що ти в халепі. Думаю ще є вірогідність, що вдома стоять камери, враховуючи те, що ти довго була відсутня. Але це ще потрібно перевірити. Саша, зараз треба максимально удати, що ти ні про що не знаєш. Зрозуміла? Сховай теку в сумку і вдома обережно переглянеш її в тому місці, де вона буде доречною і не помітною. Ніби ти реферат розглядаєш.

— Я зрозуміла. Дякую тобі за допомогу.

— Поки ще рано дякувати. Хочу перевірити, чи правий я на рахунок камер, чи ні. Тому ми з Євою сьогодні прийдемо до тебе в гості й розіграємо сценку.

— Окей, тоді буду чекати.

— Бувай.

Ось тепер я була справді майже, як на голках. Мене навіть потряхувало від нервозу. Швидко взявши себе в руки, направилася додому. Значить, все як завжди. Прийшла, зняла верхній одяг, кинула сумку на стіл в кімнаті, приготувала чай, перевдягнулася і за "уроки". Діставши потрібні мені листи, одразу почала з другої сторінки. І справді, інформації тут....

"21 грудня 2022, був відправлений у гарячу точку. А 19 травня 23 року, у складі "Буревісника", був відряджений до Білгородської області." 

Далі йшлося в основному інформація про нього в складі команди. Навіть після закінчення війни вони брали участь у різного роду спец операціях. (Інформація про склад команди"Буревісник")

1.Остапченко Денис В'ячеславович.(Сержант)

2.Нікітчин Кирило Андрійович.(Підполковник)

3.Слободенюк Стас Вікторович.(Сержант)

4.Сокольський Руслан Сергійович.(Капітан)

5.Громов Артур Олександрович.(Старший лейтенант)

Стоп.

Мені це не привиділось? Руслан Сергійович? Він був у складі "Буревісника" ?

О це так поворот...Тобто, він знайомий з Нікітчиним.

Що це, збіг обставин, чи якийсь недоплан? Якщо так, то все стає на свої місця. Кирил не псих, чи сталкер, він просто слідкує за мною, але навіщо? Щось відбувається прямо перед моїм носом?

 Так читаємо далі.

"Учасники спец операцій: "Рубін", "Тригер", "Чума", "Сокіл" та ін." 

"Арабські Емірати — в'їзд заборонено;

Японія — в'їзд заборонено;

Росія — в'їзд заборонено..."

І ще багато-багато такої інформації. Вони діяли разом трохи понад п'ять років, доки на одному із завдань не втратили одного із членів команди. Слободенюка, здається. Після цього команда розпалася. 

Далі Нікітчин продовжив працювати воєнним у складі багатьох команд, однак довго ні в одній не затримався. Кінець — кінцем він став працювати сам, фактично, як найманець. 

Тепер, знаючи всі дрібниці, я не боюся, всередині мене клекоче злість. Я не бачу повної картини й це до жаху бісить.

Від роздумів мене відірвав звук дверного дзвінка. Подивившись на годинник, зрозуміла, що за своїм заняттям провела понад дві години. І мають прийти Єва з Денисом, а точніше вже прийшли.

Прийшовши в коридор, відчинила двері.

— Сюрпрайз! — викрикнула Єва й обійняла мене.

— Привіт-привіт. 

— Ну що? Йдемо на кухню робити чай.

— Пф-пф ти ще питаєш? Ходімо!

Ми з Євою зайнялися їжею, а Ден за приготування чаю й одночасно перевіряв кухню на наявність камер, під виглядом "розглядання нової території".

— Нум-с дівчата, чай готовий, — кружки з ароматним напоєм поставили перед нами на столі

— В нас теж все готово.

Зайнявши місця в гостьовій, почали триндіти про все і ні про що. Я навіть трохи здивована тим, що атмосфера стала настільки невимушеною.

Скоро до нас завітав Хеппі. Він одразу облюбував ноги Єви. 

— Люба, я тебе вже ревную до цього кота, — виказав Денис своє обурення.

— Ну сонечко, це ж котик.

Ще півтори години ми сиділи, обговорюючи навчання, роботу, поїздки, а потім, коли я вийшла провести друзів, Ден запропонував мені сісти в машину під приводом, а-ля "Ти забула сережку". Опинившись на нейтральній зоні, чоловік розказав, те про що дізнався:

— Все так, як я і думав. Всі кімнати в яких ми були нашпиговані камерами. Їх запросто могли поставити, доки ти була за кордоном, а потім поставити нові замки.

...

— Ламати замок не потрібно, коли є ключ.

Друзі якщо й були здивовані, то нічого не сказали у відповідь. Подякувавши за допомогу, попрощалася і спустошена вийшла на свіже повітря.

Хм, яке ж все-таки неприємне це відчуття. Зрада. Людина, якій я довіряла будує за моєю спиною плани, встановлює в моєму домі камери й удає, що все добре. Було б смішно, якби не було так сумно.