42

Літні дні закінчилися так само швидко, як і починалися. Хоча я цьому навіть рада, мені не вистачало цієї роботи. І от вже тиждень минув від початку навчального року. Хтось вже ниє, що йому важко, хтось досі горює по літу. У нас було завжди так. Вересень був такою, розгінною смугою для всіх. Поки що нас не чіпали. Було лише повторення, так, як і казав ректор. Думаю з наступного місяця почнеться підготовка до дипломної.

А в мене, здається, за цей час розвинулася параноя. Мені постійно ввижається те, що за мною слідкують. Можливо, через пережитий стрес, моя нервова система сказала "Gud bay". І варто звернутися до спеціаліста.

Однак, одного разу, малюючи на балконі я побачила, що у наш двір в'їжджає якась машина. Такої ні у кого з наших сусідів немає. Першого разу я не звернула увагу, але потім ця машина почала часто попадатися мені на очі: то біля торгівельного центру, то біля кафе, де ми подругою часто сидимо. І біля будинку вона з'являлася кожного вечора. Це вже було геть не смішно. 

В один із вечорів я набралася сміливості спуститися вниз. Про всяк випадок включила джіпіес на телефоні й скинула координати Лєні і Єві. Та все ж, не думаю, що той, хто сидить в машині зробить зі мною щось посередині двору, під вікнами у сусідів.

 Взяла балончик, про всяк випадок, й вийшовши на двір, рішучо направилася до машини. Підійшовши, постукала по склу, яке знаходиться зі сторони водія. Я не знала, чи там хтось є, бо вікна були тоновані. Однак, разом з тим як опускалося вікно, моя рішучість випаровувалася. За кермом сидів серйозний чоловік, на вигляд років тридцяти п'яти. 

Ну що ж...назвалась грибом... Глибоко вдихнувши повітря, рівним тоном промовила:

— Доброго вечора, пане. Вийдіть, будь ласка, з машини.

Він подивився на мене дуже здивовано, але прохання виконав. Коли чоловік повністю вийшов з машини, я мало щелепу не воронила. Він, м'яко кажучи, був дуже великим! Я йому ледь до грудей діставала. Так... "Орьоль птіца горда!"

— Доброго вечора, ПАНІ. Ви щось хотіли?  — ох з яким же сарказмом це прозвучало...

— Так, хотіла. Чому ви за мною слідкуєте?

— З чого ви взяли, що я за вами слідкую?

— Та ось, в останній час, ваша прекрасна машина постійно попадається мені на очі. 

— Можливо, збіг обставин.

— Щось часто такі збіги обставин почали відбуватися. Більш як три рази  — це вже система.

— Дівчинко, не знаю, що ви там собі придумали, але раджу просто повернутися до своєї квартири.

— А звідки ви знаєте, що це саме моя квартира? Можливо це квартира подруги? — Здалося, що на секунду, я все ж таки вибила його з колії, але чоловік швидко взяв себе в руки.

— Це так, здогадка, те що ви вийшли вдягнені по домашньому, багато про що каже.

— Попереджую, якщо ви не припините за мною слідкувати, я звернуся до поліції.

— Хм, ну звертайтеся. Мені навіть цікаво, що ви скажете, доказів у вас немає. 

— А ви впевнені? Впевнені, що я ні разу не сфотографувала вашу машину? — Самозадоволено посміхнулася.

— Ну, ну.

Різко повернувшись, пішла назад до будинку. Я дізналася все, що мені потрібно, а саме номер машини. Негусто, але хоч щось.

На наступний день, в коледжі я пішла до Єви.

— О, Сашунь привіт. — Дівчина обійняла мене.

— Привіт, Єв. Я до тебе по справі.

— Слухаю.

-В тебе немає знайомого хорошого Айтішніка, або можливо хакера, в ідеалі?

— Ну, є... В принципі, мій Денис цим займається. А що сталося?

Я розповіла їй про свої здогадки й вчорашню вечірню пригоду.

— Ну ти даєш, Сашка. Навіщо ж ти виходила до нього? Він же міг зробити з тобою, що завгодно. Могла просто сфотографувати номер з вікна.

— Мені треба було запевнитися, що це не просто здогадка.

— А чому в поліцію заяву не подаси?

— В мене немає доказів. Та і відчуття таке, що йому та заява до лампочки буде. Відкупиться і все, ти не гірше мене знаєш, як це усе вирішується. Я хочу знати чому він за мною слідкує. Тому і звернулася до тебе.

— Добре заєць, зараз я Денису передзвоню і ми розв'яжемо це питання.

Ще декілька хвилин ми витратили на те, щоб передзвонити хлопцю. Зрештою зійшлися на тому, що після пар зустрінемося у них вдома.

В мене ще мало бути хорознавство, тому попрощавшись з Євою, пішла в потрібну аудиторію.

Як завжди, Руслан Сергійович був на місці, а я прийшла першою. Привітавшись, одразу пройшла до свого місця і почала розкладати речі. До початку пари вирішила повторити матеріал, однак зробити це було проблематично, адже я буквально відчувала, що ХТОСЬ буравить мою макітру поглядом. Не витримавши, випалила:

— Руслане Сергійовичу, якщо ви хочете мене щось запитати — питайте, але не свердліть очима, будь ласка.

Чоловік довго на мене дивився, а потім сказав.

— Ти збентежена. Чому?

— Ну враховуючи те, що я намагаюся сконцентруватися на роботі, тому що на носі дипломна, то не дивно, що я збентежена. — Звичайно, я лукавила. Ну не розказувати ж йому про весь той дурдом, що відбувається в моєму житті.

— Діло не тільки в цьому.

— Якщо і так, то вас це не стосується.

— Добре,  — не став наполягати.

По трохи сходилися студенти, а згодом почалася пара. Викладач розказував новий матеріал, ставлячи питання. Раніше мені подобалося брати участь в дискусії, зараз же, я витала десь у хмарах, без можливості сконцентруватися на матеріалі. Вперше, за довгий час мені навіть зауваження зробили за незібраність. По закінченню пари, Руслан Сергійович попросив мене залишитися. Тому, як тільки ми залишилися наодинці, прозвучало вже закономірне питання:

— Саша, що відбувається? Ти сама не своя.

— Я вам вже відповідала на це запитання.

— Мене твоя відповідь не задовольнила.

— Це ваша проблема!

— Та що з тобою?! Ти поводиш себе незрозуміло як, — не стримавшись, підвищив голос чоловік.

— По-моєму, це ви дозволяєте собі більше, ніж потрібно. — Подивилася на його руку, що тримає мене за лікоть. Чоловік одразу відпустив.