37

РУСЛАН

Вже три з половиною тижні Олександра за кордоном. Перші декілька днів її від'їзду були для мене тривожними. Я не знаходив собі місця, думаючи про те, як вона там. А коли дізнався про нового куратора, то напружився ще більше. Проте, по словах дівчини, все проходить навіть краще, ніж вона думала.

Щодо мене, то весь цей час я намагався розпочати новий проєкт. Звичайно, робота куратора й викладача мені подобалася, але коли закінчаться основні фінанси, то нинішня робота не прогодує.

Сьогодні в барі "Бурбон" в мене мала відбутися зустріч з майбутнім партнером, однак все пішло не за планом...

Ось двері бару відчиняються, і в середину заходить людина, яку я менше всього очікував побачити. Моє минуле повертається.

— Привіт Рус, давно не бачились.

— Кір, старий друже. Яким вітром тебе занесло в це богом забуте місто?

— Попутним. Є справи Руслан. І вони не передбачають відкладення.

Так, Кір завжди був таким небагатослівним. Але його поява не обіцяє нічого хорошого.

— А ми й не будемо відкладати.

— Треба поговорити, бажано без свідків.

Покликав офіціанта, щоб той провів нас в окрему кімнату.

— Одразу до справи. Неділю тому я знаходився на іншому кінці Землі, як до мене подзвонили. Яким же було моє здивування, коли по ту сторону екрана я почув голос Артура. Він мені розповідав про якусь хорошу справу і про відновлення команди. Я вислухав ці нісенітниці й благополучно послав його. І тут, буквально через два дні командир відсилає мене в рідний край, по "терміновій справі", та ще й в те місто, про яке згадав наш давній друг. В мене складається враження, що затіяна якась гра, де ми в головних ролях.

— Твоє враження тебе не підводить. Так само три місяці тому нам з Деном поступили дзвінки з пропозиціями на які відповідь була ідентична твоїй. Однак, я знав Артура дуже добре. Він не просто так нам телефонував. Я зробив припущення, що він хоче зібрати команду і за допомогою нас дістати тебе. Воно, як я тепер розумію, виявилося вірним. Але ми залягли на дно й нічого не робили. Схоже, Артуру набридло чекати й ці три місяці він витратив на те, щоб тебе знайти, і виманити сюди.

— Зустрічне питання. Для чого?

— Як би ж то я знав...Але те, що ти тут, вже багато про що говорить.

— Цікаво, який буде його наступний крок...

— Треба думати, Кір. Тому що мені це все ой як не подобається. Артур перейшов на стадію активних дій. Я вважаю, варто повідомити Дена.

— Ти на машині?

— Так.

— Тоді поїхали.

По дорозі перетелефонував Денису.

— Рус, ти трохи невчасно.

— Вибач, але справи термінові. Ти вдома?

— Так.

— Тоді ми через десять хвилин будемо в тебе.

— Хто "МИ"?

— Не по телефону, але думаю, тобі буде цікаво.

Вже через зазначений час Ден зустрів нас на порозі своєї квартири. Сказати, що він був ошелешений, побачивши Кирила, нічого не сказати. Ще більше він був шокований, вислухавши наш діалог.

— Що я можу сказати, ми в повному лайні. До речі, а що за термінова справа, Кір? — зробив висновки Ден.

— Розголошувати інформацію не можу.

— Перестань, ми стільки років разом працювали.

— Ден правий, нам потрібно знати, що за справа. Це може стати ключовим елементом всієї історії.

Кирило вагався. Я його прекрасно розумію. Він ставить на кон свою кар'єру, а можливо і життя.

— Мене прислали прибрати одного поліціянта. За виконання роботи пообіцяли сто тисяч зелених, що дивно, звичайний робочий, за деяких вищих так не платять. 

— Скоріше за все, цей поліцай володіє інформацією, яка явно комусь не вгодила, — Припустив Денис.

— Це і так зрозуміло. Якось все дуже просто, майже на поверхні лежить. Треба копати глибше. В мене таке відчуття, ніби нам дали загадку, щоб відволікти і не звернути на неї увагу неможливо. Значить, потрібно розгадати її. Треба дізнатися, якою інформацією володіє той коп, — я складав ланцюг за ланцюгом і здавалося, що відповідь на поверхні, однак в упор її не бачив.

— Можливо не варто в це лізти? По суті зараз ми йдемо по чітко вивіреному плану Артура.

— Ми не можемо не влазити. Бо в мене є приказ. Хоч-не-хоч, але маю виповнити.- Кір мав рацію.

— Значить я поїду збирати інформацію.- Чомусь моя чуйка підказувала, що саме я маю це зробити. — Що за об'єкт?

— Дмитро Самойлович 43 роки, працює в поліції половину свого життя. Дуже обережна і принципіальна людина.

— Мені цього достатньо. Займіться поки збором інформації, яка може нам знадобитися.

Поки їхав, обдумував план. Заявитися у відділок і викликати Самойловича я не можу. Це буде дуже тупо. Тому дістав телефон і набрав номер.

— Вадиме, привіт.

— Привіт Рус. По якому поводу телефонуєш?

— Мені треба твоя допомога. Під'їдь, будь ласка, до головного поліцейського відділку.

— Ти що, в каталажку потрапив? 

— Не зовсім. Так ти допоможеш мені?

— Чекай, скоро буду.

Вже через пів години Вад був на місці.

— Що треба робити?

— Потрібно зв'язатися з поліцейським, на ім'я Дмитро Самойлович і передати йому ось це, — передав папірець в руки друга.

— Добре, я передам. Але Рус, це ж не щось протизаконне?

  — Поки що ні. Але тобі нічого не загрожує.

— Я тобі вірю. — З цими словами Вадим направився у відділок. Там він пробув не більше п'яти хвилин і вийшов.

— Це все що було потрібно?

— Так, і я дуже дякую.

— Коли все закінчиться, я вимагатиму пояснення.

— Не сумніваюся. — Посміхнувся я і пішов до машини. Якщо все виправдається, то за пів години має відбутися зустріч з Самойловичем в кафе "Рузвельт".

Одразу туди й направився. Ніхто не прийшов ні через пів години, ні через годину. Коли я хотів вже піти, двері відчинилися і в середину зайшов чоловік. Я ніби відчув, що це саме наш клієнт. Тому одразу підійшов і протягнув руку.