33

Час минав так швидко. Мені все ще не вірилося, що я їду в Італію. Навіть про документи, я почала думати в останню чергу. Хвала богу, з ними в мене все окей. 

Сьогодні буде останнє заняття з Русланом Сергійовичем. 

Урок проходитиме у нього вдома, тому зібравшись, бадьоро покрокувала в потрібному напрямку. По дорозі вирішила подзвонити Єві. Через те, що я від'їжджаю на місяць, потрібно, щоб хтось приглянув за Хеппі. З собою я його взяти не можу, кіт не дуже добре реагує на зміну дислокації. А Лєна за ним не зможе подивитися, бо їде до батьків.

— Євік, привіт.

— Привіт, Сашунь.

— Сонце, не буду тягнути кота за хвіст, одразу перейду до діла. Ти ж знаєш, що я їду в Італію. Так от, мені потрібна твоя допомога. 

— Що саме?

— Ти не могла б приглянути за Хеппі місяць? До себе його перевозити не треба, просто раз в день погодувати й змінити лоток.

— Сашунь, я б з радістю, ти ж знаєш, як я ту пухнасту морду люблю, але в мене теж поїздка запланована на серпень. Ми з Денисом в Єгипет летимо, тому ніяк.

— Блін, ну добре, тоді я щось придумаю. Вдалої вам поїздки.

— Тобі також, Заєць.

— Бувай.

— Цілую.

 І що ж тепер робити? Кому телефонувати?

Поки дійшла, прикинула декілька варіантів, хто може подивитися за малим. Однак, я не особливо то і довіряю цим людям.

— Добрий день Олександро. — На вулиці біля машини мене вже чекав Руслан Сергійович.

— Доброго.

— Ну що, йдемо.

 Я вже тут неодноразово була. Тому ми одразу попрямували в кабінет і почали займатися. Однак, робота ніяк не будувалася, бо я не могла скласти думки до купи.

— Так діло не піде, Сашо! Я бачу, що тебе щось тривожить. Викладай, що трапилося?

— Та нічого не..

— Ой, не розказуй мені тут!  Я тебе знаю, як своїх п'ять пальців.

— Діло в тому, що в мене є кіт і взяти з собою я його не можу.

— Коли це він в тебе з'явився?

— Два місяці тому. Його підкинули мені бід балкон.

— Ну навіть якщо і так. Попроси, щоб за ним приглянули.

— Ті кому я довіряю не мають можливості. Від'їжджають. А запрошувати до себе у квартиру будь-кого, я не маю бажання.

— Боже, заспокойся. Я пригляну за твоїм звіром. Можливо, я б його сюди привіз?

— Хеппі дуже нервує, коли змінюється місце проживання. Треба буде лише раз в день приїжджати годувати й міняти лоток. То ви..точно згодні?

— Ну звичайно. А то ти ж там з розуму зійдеш, як постійно будеш про кота свого думати. Я навіть буду тобі скидати відеодоклад, що з Хеппі все добре.

— Дякую вам, велике!

— Так, поговорили, а тепер давай працювати.

— Завжди готова капітан, — сказала я і розсміялася. З душі, ніби камінь впав. 

***

Вже через два дні, я стояла біля вхідних дверей своєї квартири й прощалася зі своїм пухнастиком, як раптом, мій телефон задзвонив. Дивно, чому це Сокольський мені телефонує.

— Доброго ранку. Сашо, ти вже зібралася? — Не зрозуміла..

— Доброго...Ну так, а що?

— Нічого, я зараз піднімуся, — промовив і кинув слухавку. Не може бути..

Підбігла до вікна і побачила, як чоловік вийшовши з машини, прямує до під'їзду. Вже через декілька секунд пролунав дзвінок. Я одразу ж відкрила двері.

— Доброго дня, а що ви тут робите?

Він мовчки забрав у мене валізу.

— Приїхав, щоб відвезти тебе на вокзал. По-моєму все зрозуміло.

— Аа..

— Бе. Давай, надягай рубашку і йдемо.

Закривши квартиру вилетіла вслід за Русланом Сергійовичем, який вже поклав мою валізу до себе в машину.

— Сідай на перед. — Ну власне далі й так зрозуміло, що я робила.

Взагалі то, я ніколи себе так безхребетно не поводила. Ну хіба, що Ніку дозволяла командувати. Чесно, в мене було бажання влаштувати істерику, по типу" Сильна-незалежна", однак, навіщо? Мені допомагають, валізи важкі тягають, на машині підвозять. Гріх скаржитися.

На вокзал прибули досить швидко. Дороги, на здивування, були майже пусті. Вже за декілька хвилин ми стояли навпроти стійки реєстрації. Я настільки перехвилювалася, що за мене все робив Руслан Сергійович. 

Коли ж прийшов час прощання, навіть не знала, що сказати. Але слова виявилися зайвими.

Сокольський сам мене обійняв і прошепотів:

— Все буде добре, чуєш? Ти молодець! Ти повністю готова. Цей місяць пролетить так швидко, що ти навіть і не помітиш. Якщо що, будь на дзвінку, зрозуміла?

На його слова я лише кивнула. Розвернулася і пішла до літака.

Дивно, ніколи не хвилювалася з приводу поїздок. Для мене, в принципі, не важлива підтримка з цього приводу. Але я настільки звикла, що ось, в мене під боком є людина, яка може мені допомогти, що зараз, я себе відчуваю безпомічним кошеням. Здавалося б, Руслан Сергійович мені не такий близький, ми ж спілкуємось лише, як викладач зі студенткою. Але з ним я відчуваю себе в безпеці, я знаю, що можу в будь-якій ситуації на нього покластися і він завжди допоможе.

Тільки зараз, прощаючись, я зрозуміла скільки він для мене значить..