30

ОЛЕКСАНДРА

Травень добігає кінця. 

Вже через неділю буде наш звітний концерт. Чесно кажучи, це були найпекельніші три тижні в моєму житті. Можу сказати, що без допомоги, я точно протягнула б ноги. Особливо вдячна Руслану Сергійовичу. Весь цей час він контролював чи поїла я, чи спала. Часто відпускав зі своїх пар, якщо вони стояли першими, для того, щоб я більше висипалась. Іноді заміняв на хорі, щоб відпочила. І хоч кожен раз бісилася і бурчала, зараз розумію, що саме завдяки йому, я ще досі стою на ногах.

Сьогодні була остання генеральна репетиція, все було готово, тому я була задоволена, як ніколи.

— Ну що, Сашик! Йдемо вибирати тобі наряд для завершального виступу.

Чорт..я про нього зовсім забула...

— Може ну його? Щось в себе знайду..

— Ти що з глузду з'їхала??!! Це твоя феєрія! Ти маєш бути на висоті.

Під напором Єви я одразу здалася. Тому ми відправилися в торгівельний центр за сукнею. Тоді я ще не знала, що імпровізований шопінг перетвориться на девʼять кругів пекла.

Ми довго гуляли, ходили, приміряли все, що бачили. 

— Єв, ну давай вже повернемося, га? Я виснажилася, — заканючила я.

— Ніяких відмовок! Ми не підемо звідси, доки не знайдемо тобі сукню, чи принаймні костюм.

— Тоді доведеться тут ночувати.

— Значить будемо ночувати!

Ми проходили повз непримітний магазинчик, і раптом, я помітила просто бомбезну сукню. Одразу потягнула Єву з собою. Коли ми зайшли в середину, до нас підійшла привітлива консультантка.

— Доброго дня. Вам щось підказати?

— Так, я б хотіла поміряти сукню, що висить на вітрині.

— Дуже гарний вибір, це синій оксамит. Він вам дуже личитиме.

  Я пішла в приміряльню й одягнула сукню. Побачивши себе в дзеркалі — просто очманіла. Ніколи себе не відчувала настільки гарною. Коли я вийшла до дівчат, їх реакція була не менш виразною.

— Сашка ти просто нереальна! Була б я чоловіком...

— Вам дійсно дуже личить — внесла свою думку консультант Олена.

— Будете брати? — запитала вона.

— Беззаперечно так!

— А ви, мадам, не хочете собі сукню придбати? — звернулася вона до Єви.

—  Я? Взагалі то не планувала собі нічого купувати..

— В мене є для вас особлива дизайнерська робота.

Звичайно подруга не встояла й Олена пішла за сукнею. 

О, ця річ була справжнім витвором мистецтва.

— Давай Єво, поміряй! — підбадьорила подругу.

— Якщо я її одягну, то вже не зніму!

Вона все ж таки пішла приміряти й тут вже настала наша черга охати. Сукня їй дуже пасувала. Єва в ній була такою ніжною і легкою. Білий атлас підкреслював її тіло, шнурівка на спині нагадувала старовинні корсети, а розріз кокетливо відкривав ніжку.

— Однозначно беру.

— Боже, яке чудо, що ми вас знайшли. Ваш шоурум просто чудо. А хто дизайнер всієї цієї краси?

— Я, — відповіла Олена.

— У вас, безсумнівно, талант. Ви тут постійно працюєте?

— Зазвичай так, але не в ролі продавця. Сьогодні продавчиня захворіла, тому я її підміняю. Частіше я приймаю одяг на замовлення і допомагаю людям підібрати образ.

— Можна взяти ваш номер. Думаю в майбутньому знадобиться.

— Так, звичайно. — Вона дала нам свої контакти. Розплатившись, ми попрощалися і задоволені пішли додому.

Весь тиждень я дуже нервувала з приводу того, щоб все пройшло добре, без помилок. До всіх постійно прикопувалась звіряла сценарій по сто п'ятдесят п'ять разів. Зрештою за мною прислали Руслана Сергійовича. 

Сокольський одразу ж завів мене до себе в кабінет, посадив на диван і вручив в руки кружку.

— Це що? — З підозрою покосилася на жижу.

— Полин з отрутою. — Я на нього подивилася, як на душевно хворого. — Боже, Саша, це звичайний чай з ромашкою і м'ятою, щоб заспокоїти нервову систему!  — чоловік роздратовано цикнув закотивши очі.

— Дякую.. — знітилася і схилилася над кружкою.

Вмить, викладач опинився біля мене на дивані. Я лякаюся, коли він так робить. Не знаю, як можна так швидко рухатися. Чоловік при обійняв мене і торкнувся долоні

— Послухай, все добре. Все так, як має бути. Ти багато працювала і вийшов дуже хороший результат. Повір мені, ніхто краще тебе з цим не справиться. Це я тобі говорю, як професіонал.

— Знаю я, знаю, однак все одно є якісь сумніви.

— Вони будуть, завжди будуть. "Немає межі досконалості", чула таку фразу? — Кивнула головою в знак згоди. — Так от, якщо ти бачиш, що можна краще, це значить, що ти професіонал і стараєшся йти до кращого. А зараз треба взяти себе в руки й видати все найкраще, що може бути. Зрозуміла?

— Мг..

— Іди сюди. — Він обійняв мене. Це було так неочікувано, але мене заспокоїло. Так комфортно і спокійно було в його обіймах, що я розслабилася.

— Ти велика молодець. А тепер ідемо, будемо готуватися. Не переживай, я з тобою — Ця фраза...те, чого я так сильно чекала..

Ми разом пішли за куліси. Я відчувала себе впевнено, навіть підбадьорювала друзів. Наш вихід мав бути завершальним, тому ми побачили виступи всіх. У кожного свої ідеї. У когось цікаві, у когось банальні, у когось неочікувані. Я аналізувала все.

От і прийшов наш час..

Перед виходом Руслан Сергійович мене спинив.

— Сашо..

— Так?

— Все буде добре, чуєш? Я поряд.

У відповідь я, тільки посміхнулася.

Сюжет мого виступу полягав в тому, щоб показати життя музикантів, як єдиний організм. Спочатку показували натовп студентів який хаотично рухається у своєму напрямку і робить щось своє. Хтось співає, хтось грає на інструменті. Виходить така міні какофонія, що з кожною секундою розсіюється по своїх місцях і виходить оркестр. Потім плавно до цього оркестру під'єднується хор, якому він акомпанує. Це такий собі неочікуваний хід. Ось самостійний оркестр, і тут він вже стає акомпанементом. Всіма ними керую я, як диригент. Згодом після хорової програми, з нього плавно виходять солісти, Єва з Назаром. І вступає їхня частина з дуетом. Оркестр все ще акомпанує. Звучать останні акорди й опускається завіса. Публіка певно подумала, що це кінець. Однак, коли вивезли рояль і я сіла, завісу підняли. На мене направили пушку світла. По задуму, я мала одразу співати, але  вирішила зробити відступ.