30

ОЛЕКСАНДРА

Травень добігає кінця. Вже через неділю буде наш звітний концерт. Чесно кажучи, це були найпекельніші 3 неділі в моєму житті. Можу сказати, що без допомоги я точно протягнула б ноги. Особливо вдячна Руслану Сергійовичу. Весь цей час він контролював чи поїла я, чи спала. Часто відпускав зі своїх пар, якщо вони стояли першими, для того, щоб більше висипалась. Іноді заміняв на хорі, щоб я відпочила. І хоч кожен раз бісилася і бурчала, зараз розумію, що саме завдяки йому, я ще досі стою на ногах.

Сьогодні була остання генеральна репетиція і все було готово, я була задоволена, як ніколи.

— Ну що, Сашик! Йдемо вибирати тобі наряд для заключного виступу.

Чорт..я про нього зовсім забула...

— Може ну його? Щось в себе знайду..

— Ти що з глузду з'їхала??!! Це твоя феєрія! Ти маєш бути на висоті.

Під  напором Єви я одразу здалася. Тому ми відправилися в ТЦ за сукнею. Тоді я ще не знала, що імпровізований шопінг перетвориться на девʼять кругів пекла.

Ми довго гуляли, ходили, приміряли все, що бачили. 

— Єв, ну давай вже повернемося, га? Я виснажилася— заканючила я.

— Ніких відговорок! Ми не підемо звідси, доки не знайдемо тобі сукню, чи принаймні костюм.

— Тоді доведеться тут ночувати.

— Значить будемо ночувати!

Ми проходили повз непримітний магазинчик і раптом, я помітила просто бомбезну сукню. Одразу потягнула Єву з собою. Коли ми зайшли в середину, до нас підйшла привітлива консультант.

— Доброго дня. Вам щось підсказати?

—Так, я б хотіла поміряти сукню, що висить на вітрині.

— Дуже гарний вибір, це синій оксамит. Він вам дуже личитиме.

  Я пішла в примірочну і одягнула сукню. Побачивши себе в дзеркалі, просто очманіла. Ніколи себе не відчувала настільки гарною. Коли я вийшла до дівчат, їх реакція була не менш виразною.

— Сашка ти просто нереальна! Була б я чоловіком...

— Вам дійсно дуже личить — внесла свою думку консультант Олена.

— Будете брати? — Запитала вона

— Беззаперечно так!

— А ви, мадам, не хочете собі сукню придбати? — Звернулася вона до Єви.

—  Я? Взагалі то не планувала собі нічого купувати..

— В мене є для вас особлива дизайнерська робота.

Звичайно подруга не встояла і Олена пішла за сукнею. 

О, ця річ була справжнім витвором мистецтва.

— Давай Єво, поміряй! — Прибодрила подругу.

— Якщо я її одягну, то вже не зніму!

Вона все ж таки пішла вдягнулася. І тут вже прийшла наша черга охати. Сукня їй дуже пасувала. Єва в ній була такою ніжною і легкою. Білий атлас підкреслював її тіло. Шнурівка на спині нагадувала старовинні корсети, а розріз кокетливо відкривав ніжку.

— Однозначно беру.

— Боже, яке чудо, що ми вас знайшли. Ваш шоурум просто чудо. А хто дизайнер всієї цієї краси?

— Я. — Відповіла Олена.

— У вас явно талант. Ви тут постійно працюєте?

— Зазвичай так, але не в ролі продавця. Сьогодні співробітниця захворіла, тому я її підміняю. Частіше я приймаю одяг на замовлення і допомагаю людям підібрати образ.

— Можна взяти ваш номер. Думаю в майбутньому пригодиться.

— Так, звичайно.— Вона дала нам свої контакти. Розплатившись, ми попрощалися і задоволені пішли додому.

Всю неділю я дуже нервувала з приводу того, щоб все пройшло добре, без помилок. До всіх постійно приколупувалась звіряла сценарій по 155 разів. В кінці-кінців за мною прислали Руслана Сергійовича. От паразити, знають же, як мене "знешкодити". Сокольський одразу ж завів мене до себе в кабінет, посадив на диван і вручив в руки кружку.

— Це що? — З підозрою покосилася на жижу.

— Полин з ядом.— Я на нього подивилася, як на душевно хворого.— Боже, Саша, це звичайний чай з ромашкою і м'ятою, щоб заспокоїти нервову систему.

— Дякую..— Знітилася і схилилася над кружкою.

Вмить, Руслан Сергійович опинився біля мене на дивані. Я лякаюся, коли він так робить. Не знаю, як можна так швидко рухатися. Чоловік приобійняв мене і торкнувся долоні

— Послухай, все добре. Все так, як має бути. Ти багато працювала і вийшов дуже хороший результат. Повір мені, ніхто краще тебе з цим не справиться. Це я тобі говорю, як професіонал.

— Знаю я, знаю, однак все одно є якісь сумніви.

— Вони будуть, завжди будуть. "Немає межі досконалості", чула таку фразу? — Кивнула головою в знак згоди. — Так от, якщо ти бачиш, що можна краще, це значить, що ти професіонал і стараєшся йти до кращого. А зараз треба взяти себе в руки і видати все найкраще, що може бути. Зрозуміла?

— Мг..

— Іди сюди.— Він обійняв мене. Це було так неочікувано, але мене заспокоїло. Так комфортно і спокійно було в його обіймах, що я розслабилася.

— Ти велика молодець. А тепер ідемо, будемо готуватися. Не переживай, я з тобою — Ця фраза...те, чого я так сильно чекала..

Ми разом пішли за куліси. Я відчувала себе впевнено, навіть підбадьорювала друзів. Наш виступ мав бути завершаючим, тому ми побачили виступи всіх. У кожного свої ідеї. У когось цікаві, у когось банальні, у когось неочікувані. Я аналізувала все.

От і прийшов наш час..

Перед виходом Руслан Сергійович мене спинив.

— Сашо..

— Так?

— Все буде добре, чуєш? Я поряд.

У відповідь я, тільки посміхнулася.

Сюжет мого виступу заключався в тому, щоб показати життя музикантів, як єдиний організм. Спочатку показували натовп студентів який хаотично рухається в своєму напрямку і робить щось своє. Хтось співає, хтось грає на інструменті. Виходить така міні какофонія, що з кожною секундою розсіюється по своїх місцях і виходить оркестр. Потім плавно до цього оркестру під'єднується хор, якому він акомпонує. Це такий собі неочікуваний хід. Ось самостійний оркестр, і тут він вже стає акомпанементом. Всіма ними керую я, як диригент. Згодом після хорової програми, з нього плавно виходять солісти, Єва з Назаром. І вступає їхня частина з дуетом. Оркестр все ще акомпонує. Звучать останні акорди і опускається завіса. Публіка певно подумала, що це кінець. Однак, коли вивезли рояль і я сіла, завісу підняли. На мене направили пушку світла. По задумці, я мала одразу співати, але  вирішила зробити відступ.