29

ОЛЕКСАНДРА

Як я й думала, неділя пройшла в роботі. Здавалося б, два дні — що за цей час може статися? Виявляється, дуже багато. Потрібно було передзвонити десятку людей, уточнити деталі, написати три реферати й відредагувати сценарій. І це ще враховуючи, що мене намагалися зайвий раз не чіпати.

Але результат вартий зусиль. Я нарешті завершила сценарій і довела його до ідеалу. Ідея щодо фіналу мюзиклу прийшла раптово, і з'явилася вона завдяки Лізі. Вона мене надихнула! Це буде завершальна точка.

Тепер залишилося провести чотири генеральні репетиції й виступити.

Ранок понеділка почався з того, що я, як заведена, забігла в кабінет Руслана Сергійовича.

— Доброго дня!

— Добрий день, Сашо. Щось сталося?

— Так! Я закінчила сценарій і принесла його на затвердження.

Я простягнула йому теку. Він відкрив її й почав уважно читати, час від часу роблячи нотатки на полях.

— Що це за «вільний виступ» у кінці? — запитав, не підводячи очей.

— Це мій виступ.

— Конкретніше?

— Скажімо так, це буде сюрприз. Просто пісня, нічого надприродного. Але потрібен рояль.

— Домовимося. Я скажу хлопцям духовикам, щоб перенесли інструмент.

— Дякую вам. Сценарій можете залишити собі, це копія.

— Добре. Біжи на пару, скажеш, що це я тебе затримав. І Сашо… ти молодець.

Ці слова мене ошелешили. Це була перша від нього похвала, що я навіть трохи знітилася.

Вибігши з кабінету, я попрямувала на репетицію хору. Після пари залишилася з одногрупниками, щоб пройти нашу програму. Усе йшло не так погано, як я очікувала. Виявилося, що минулого разу, коли я не змогла прийти, з ними займався Руслан Сергійович. Це було несподівано, але приємно. Його рука одразу відчувалася у роботі колективу.

Купивши каву, я попрямувала в аудиторію на хорознавство. Помітивши мене, він кивнув і спитав:

— Кава?

— Так, — відповіла я, але не встигла додати нічого, бо він безцеремонно забрав у мене стакан.

— Тобі каву не можна. До речі, ти щось їла?

Я завмерла, шукаючи відповідь.

— Так, звісно! — збрехала без жодного сорому.

— Добре. Сідай.

На своїй парті я намагалася зосередитися на конспекті, але слова зливалися в один текст. А якби я випила кави, то все пройшло б більш продуктивно! У кінці пари Руслан Сергійович попросив зайти до нього на наступній перерві.

Після фізкультури я переодяглася й пішла до його кабінету. На столі стояв пакет із їжею. Він навіть не підвів на мене очей, лише сказав:

— Розбирай.

Я виконала його наказ (так-так, це був саме наказ). У пакеті були спагеті й салат.

— Це для мене? — здивувалася я.

— Сідай і їж.

— Але я їла, — розгублено відповіла я на автоматі.

Він глянув на мене з таким виразом, що всі подальші заперечення зникли.

— Саша, ти не вмієш брехати. Сідай і їж.

Це було дивно. Я їла. Руслан Сергійович заповнював документацію. Абсурд. Закінчивши з трапезою, прибрала все.

— Дякую за обід. Скільки я вам винна?

Я витягнула гроші, але його погляд зупинив мене. Він відкинувся на спинку стільця й сказав:

— Забери ці гроші. І навіть не смій більше їх пропонувати.

— Слухайте, так не робиться. Я не немічне дитя і можу себе забезпечити. Ви постійно мені допомагаєте, я почуваю себе некомфортно, бо навіть віддячити не маю права!

— Ще буде час. А зараз забери.

Його тон не залишав місця для суперечок. Я роздратовано кивнула, взяла речі й попрямувала до дверей.

— Сашо, — зупинив він мене перед самим виходом.

Обернувшись, я побачила, як він підходить ближче й бере мою руку. У долоню він вклав купюру.

— Якщо ще раз підсунеш гроші, я віднесу їх у фонд коледжу. Забирай і більше не випробовуй моє терпіння.

Я не знала, як реагувати, була зла і втомлена від усіх цих сперечань. Хотіла щось відповісти, але він уже вказував на двері:

— Все, іди звідси, не біси мене.

РУСЛАН

Олександра мене дивує дедалі більше. Вона закінчила сценарій швидше, ніж я очікував. Здається, вона сиділа над ним дні й ночі, не відриваючись. З цим треба щось робити. Я не можу контролювати її вдома, але в коледжі наглядати можу.

Сьогодні, вона прийшла подякувати за репетицію з хором, я вже майже забув про той день. Та побачивши в її руках каву, одразу забрав стакан. Ден попереджав, що їй не можна пити каву через тиск.

Я спитав, чи вона їла. Її автоматичне «Так» не переконало мене. Попросив її зайти пізніше, а сам пішов до буфету. Розплачуючись за обід, в кишені куртки я з подивом намацав п'ятисотку. Дивно, бо завжди ношу гроші лише в портмоне. Востаннє я одягав її, коли був у...

От хитра ж паразитка, відчував, що в її покірній згоді тоді було щось дивне. Але нічого, ми ще поговоримо.

Після того як вона поїла, я вирішив підняти це питання. Вона почала виправдовуватися, але я зупинив дівчину:

— Твої гроші мені не потрібні. Забери й забудь про це.

Її логіка все більше збиває мене з пантелику. Здається, вона ніколи не отримувала допомогу просто так. Але, дивлячись на неї, можна уявити все що завгодно.