28

ОЛЕКСАНДРА

Після розмови з Русланом Сергійовичем залишилися дивні відчуття. Його відповідь не вкладалася в моєму розумі. Я звикла шукати логіку й подвійне дно у всьому, але тут — нічого. Його слова були настільки простими й щирими, що це мене збило з пантелику.

Так колись зробив Нік...Хлопець був настільки простим у своїх безкорисливих діях, що під його натиском я здалася. Ні, більше ні з ким не хочу таких близьких стосунків. Життя мені вже показало, що ти нічого не отримуєш дарма. Рано, чи пізно доведеться платити. І платити дорогою ціною. 

***

Пуста темна кімната, стіни якої обіймали язики полум'я. Я стояла посередині, як вкопана. Здавалося, до дверей рукою сягнути, зроби крок і ти в безпеці. Але я стояла не поворухнувшись, відчуваючи, як вогонь, секунда за секундою, поглинає моє тіло, залишаючи страшні пекучі рани..

Прокинулась так само раптово, як і заснула. Дихання збилося, а постіль була мокра від поту. Я вскочила з ліжка й побігла на балкон. Мені терміново треба було на свіже повітря. Відкривши вікно, ледь змогла зробити перший подих. Здавалося, що я ніяк не могла надихатися.

Не знаю скільки я так простояла. Лиш коли відчула, що починаю замерзати, хотіла закрити вікно, як раптом, почула писк. Спочатку подумала, що в мене вже галюни, але він повторився ще декілька разів і мене мов магнітом, тягнуло на вулицю.

Вирішивши діяти швидко, навіть не переодягалася, так в піжамі й вийшла на вулицю. Увімкнула ліхтарик на телефоні й присіла біля клумби під своїм балконом. Писк лунав саме звідти. Розгорнувши кущ, побачила пакет. Відкривши його, ледь не знепритомніла: всередині лежало маленьке чорне кошеня. Воно було таке крихітне й беззахисне…

Хто міг таке зробити? Як можна викинути живу істоту, залишити на вірну смерть? Це не вкладалося в моїй голові.

Я зняла куртку, обгорнула нею пакет із кошеням і побігла назад у квартиру.

Удома я одразу почала діяти. Підсвічуючи собі лампою, спробувала нагодувати малечу з піпетки. На щастя, він почав їсти. Потім знайшла на балконі коробку, поклала всередину пляшку з теплою водою, застелила рушником і влаштувала туди кошеня.

Поки я це робила, сльози текли без зупинки. Я завжди була сантиментальною до тварин, але зараз емоції накрили з головою.

Коли зрозуміла, що малюк у безпеці, вирішила лягти спати. Завтра вихідний, точніше, вже сьогодні.

Ранок почався з перевірки. Кошеня спало так міцно, що я навіть занервувала. Швидко вдягнувшись, викликала таксі й вирушила до ветеринарної клініки.

Влетіла до кабінету, мов ураган, із коробкою в руках.

— Що у вас трапилося? — здивовано запитав лікар.

— Ось, — поставила коробку на стіл. — Я знайшла його вночі. Відігріла й нагодувала. Подивіться, будь ласка, чи все з ним добре.

— Заспокойтеся, — лагідно сказав лікар, узявши кошеня на руки. Малюк у відповідь невдоволено засопів. — З ним усе гаразд, просто хтось дуже міцно спить. У таких маленьких це нормально.

Від його слів мене наче відпустило.

— Але я все одно хочу, щоб ви його оглянули.

Лікар ретельно оглянув тваринку.

— Нічого критичного немає. Кліщів немає, бліх можна позбутися краплями. Якщо хочете, можемо зробити аналізи.

— Звісно, хочу!

Він узяв у кошеняти кров для аналізів, а я тримала його, гладячи по голові.

— Результати будуть завтра. Поки просто годуйте його за графіком.

Я вирушила в ветаптеку, купила лоток, корм, пляшечку для годування й навіть переноску.

Дорогою додому вирішувала, як назвати цього малюка.

— Ти моє маленьке щастя, — сказала я, усміхнувшись.

Хеппі. Це ім’я підійшло йому ідеально.

Кошеня було грайливим і непосидючим. Лише одна думка мене хвилювала: як залишити його самого, коли потрібно буде йти на роботу?

Ідея прийшла швидко.

— Привіт, Єв, — набрала я подругу.

— Привіт, заєць. Що сталося?

— Можеш доглянути за котом?

— З яких це пір у тебе кіт?

— Потім розкажу. Приїдеш?

— Без проблем.

— З мене торт і чай.

— Умовила.

Єва приїхала, як завжди, вчасно. Залишивши її доглядати за Хеппі, я вирушила на заняття.

На роботі мене чекала Ліза, моя учениця.

— Доброго дня, Олександро Дмитрівно! — запихалася вона, вибігаючи сходами.

— Доброго, Лізо. За тобою собаки гналися?

— Та ні, просто дуже хотіла встигнути до вас!

— Тоді гаразд. Почнемо?

— Мг.

Як завжди, зробили дихальні вправи й почали розспівку.

— Добре. Сьогодні ти прямо соловейко!

— Так тепло на вулиці, аж душа радується!

— Цілком згодна.

— Ти вибрала пісню, що будеш співати?

— Так. Я хочу виконати пісню Хрестини Соловій "Любий друг". — Нічого собі...Багато роботи на нас чекає. — Тільки я б хотіла записати її в дуеті.

— З ким?

— З вами. — Оце так новина.

— Ну добре. Я придумаю, як додати другий голос і зробимо "цукерочку". Давай для початку пройдемо пісню. Ти слова знаєш чи потрібен текст?

— Я його на пам'ять знаю.

— Прекрасно. Я тобі буду акомпанувати. — В цій студії я єдина, хто професійно довго займається музикою в цілому. А дякуючи моїй вчительці по сольфеджіо, вміла ще й підбирати акомпанемент, під будь-який твір. 

Мелодія полилася з моїх пальців і дівчина почала співати.

— Сонечко, пам'ятаєш, що я казала про дихання: вдих — затримка — спів? — Вона махнула головою. — Давай, ти розумничка, зроби.

Ліза раніше навчалася в іншій студії. Чесно я б руки поламала тому "вокалісту", який вчив її співати. Тож не спів, а знущання з голосових зв'язок. Але урок за уроком ми виправляли її помилки. Дівчинка схоплювала все на льоту.

— Прекрасно. Все сонечко, можеш бігти відпочивати.

Після роботи, я йшла в дуже хорошому настрої. По дорозі зайшла в магазин, купила свій улюблений "Наполеон" і біжком побігла додому, де мене з нетерпінням чекала Єва.