27

РУСЛАН

Слова Саші про вечерю мене відверто порадували, бо я дуже зголоднів.

Я вийшов із кухні, щоб дати їй спокійно готувати, і помітив два пропущених дзвінки від Вадима. За цією метушнею не помітив їх раніше.

Набрав його.

— Привіт Вад. Вибач, що не зателефонував одразу, справи.

— Нічого Руслане.

— Як просувається справа з курсовою?

— Інтенсивно.

— А точніше можна?

— Не можна. Побачиш результат через два тижні.

— Там хоч все в порядку?

— Вад, не біси. Все нормально, я контролюю.

— Надіюся, що все так, як ти кажеш.

— Не сумнівайся.

— Ніколи. До речі, хотів повідомити, що приїдуть представники Міланської консерваторії. Вони дають можливість поїхати літом в Мілан, на практику.

— Хороша новина.

— Дуже. Це може підняти репутацію нашого коледжу на новий рівень. Постарайся максимально підтримати Олександру, якщо вона захоче поїхати.

— Зроблю все, що в моїх силах.

— Прекрасно. Не буду більше затримувати. До завтра, Руслане.

— До завтра.

Розмова залишила дивний післясмак. З одного боку, я був би радий, якби Саша поїхала до Мілана. Це великий шанс для неї. Але з іншого боку, мене лякала думка про те, що там вона буде одна. Тут я хоча б міг підстрахувати її, бути поруч.

З кухні долинали чудові аромати. Збирався вже повернутися, коли мій погляд зачепив тканину, яка закривала частину стіни. Зацікавлений, я відсунув її й завмер.

На стіні висіли картини. Їх було не менше десяти, і я одразу зрозумів, що це роботи Саші. Вони випромінювали особливу енергію. Попри майстерність, у кожній із них відчувалася важкість. Навіть на картині з яскравим вечірнім морем панувала атмосфера якогось неспокою.

— Цікаво? — раптом почув за спиною голос Саші.

Я обернувся й відчув себе хлопчаком, якого мама зловила на "місці злочину".

— Досить цікаво. Я думав, ти малюєш лише олівцем. Художню школу закінчувала?

— Ні, я самоучка.

— Такий талант у самоучки? Вражає.

— Це скоріше часи роботи, ніж талант, — зітхнула вона, наближаючись до мене.

— У тебе це більше, ніж робота. Ти в ці картини вкладаєш щось глибше.

Саша провела пальцями по краю однієї з рамок і, здається, задумалася.

— Я малювала з дитинства, переважно кольоровими олівцями. У підлітковому віці перейшла на прості й робила чорно-білі портрети. Потім захопилася акрилом і маслом. У рідному домі в мене теж була така стіна з картинами. Малювання завжди було для мене способом розслабитися, відновити рівновагу. Але коли вступила до коледжу, на довгий час закинула це, через брак часу. А коли ви сказали, що мені треба змінити рутину, згадала про старе хобі.

Я відчув, як легка гордість теплом розлилася в грудях.

— Приємно знати, що я доклався до чогось хорошого.

— Це правда, — усміхнулася вона. — Йдемо, будемо вкладати тепер сили у свої шлунки

Я не став заперечувати.

На кухні мене зустріла невеличка гора золотистих сирників, від яких дивовижно пахло ваніллю.

— Вам зробити каву чи чай?

— Давай чай.

— Хм...в мене є краща пропозиція. Ви любите какао?

— Давно його не куштував. В дитинстві воно мені подобалось.

— Тоді буде какао, — усміхнулася вона й почала готувати напій.

Поки вона чаклувала над кухлем, я помітив, що Саша дивиться на мене із цікавістю.

— Чому не їсте? — запитала вона.

— Чекаю тебе.

— Навіщо?

— Так вихований. Я не починаю їсти, доки всі не сядуть за стіл.

— Ну, раз так, то чекайте, — з легкою посмішкою відповіла вона.

Запах какао розлився по кухні. Такий теплий і м'який, немов знов у дитинство поринув.

— Приємного смаку.

— Навзаєм.

Наша трапеза проходила у мовчанні, а от коли ми почали пити напій, Саша несміливо розпочала розмову.

— Руслан Сергійович, я пам'ятаю, що ви вже відповідали мені на це питання, але все ж, чому ви так панькаєтеся зі мною? Мені складно повірити аж в таку сердечну доброту.

— Сашо, якщо чесно, я й сам не можу дати тобі конкретну відповідь. Від тебе віє тією теплотою, яку я вже дуже давно не відчував. Ти мені стала рідною. Коли це відбулося і чому, я не знаю. От просто моя людина і все. Мені просто хочеться тобі допомогти.

Не знаю, що вона подумала. На її обличчі був абсолютно незрозумілий вираз. 

— Дуже важко зрозуміти, чим я заслужила таке відношення до себе.

— А що, просто так, ти не можеш подобатися, як людина?

— Я завжди вважала, що добре ставлення до себе треба заслужити.

— А ти не заслужила?

— Чим?

— Ну я ж не сліпий. Не дивлячись на те, що ти відчайдушно стараєшся напустити на себе образ "холодної королеви", видно, що ти добра, працьовита, віддаєш всю себе своїй справі. Хіба ті дівчата першокурсниці, заслужили твою допомогу? По-моєму ні, однак, ти стала горою за них, навіть осмілилась нахамити мені. Рідко можна побачити настільки відчайдушно добру, духовно розвинуту і працьовиту особистість. Хоча б за це тебе можна поважати. І саме цим ти приваблюєш.

Саша задумалася, а потім зітхнула:

— Я просто я. Нічого особливого. Але мені приємно, що ви так думаєте.

— А мені прикро, що ти сама про себе так не думаєш, — відповів я, дивлячись їй у вічі.

Ми мовчки допили какао. Я подякував за вечерю й поїхав додому, відчуваючи, як усе сказане сьогодні залишило відбиток не лише в ній, але й у мені.

Все, що я сказав було дійсно правдою, навіть малою частиною того, що було насправді. Саша раз за разом ламає всі мої знання, про жінок і дівчат. Вона духовно більше нагадувала мені хлопця. В ній не було отої душевної м'якості, яка притаманна жінкам, навпаки, вона була тверда, мов сталь. Це лякало і приваблювало водночас.