27

РУСЛАН

Слова Саші про вечерю мене порадували, бо я дуже зголоднів. Вийшов з кухні, набрав Вадима, бо від нього два пропущених було

— Привіт Вад. Вибач, що не зателефонував одразу, справи.

— Нічого Рус.

— Як просувається справа з курсовою?

— Інтенсивно.

— А точніше можна?

— Неможна. Побачиш результат через дві неділі.

— Там хоч все впорядку?

— Вад не біси. Все нормально, я контролюю.

— Надіюся, що все так, як ти кажеш.

— Не сумнівайся.

— Ніколи. До речі, хотів повідомити, що приїдуть представники Міланської консерваторії. Вони дають можливість поїхати літом в Мілан, на практику.

— Хороша новина.

— Це дуже добре, для репутації нашого коледжу. Постарайся максимально допомогти Олександрі.

— Зроблю все, що в моїх силах.

— Прекрасно. Тоді, не буду заважати.

— Побачимося завтра.

Розмова залишила після себе дивний присмак. З одної сторони, я був би радий, щоб Саша поїхала в Італію. Для неї це великий шанс і який не який відпочинок. А з іншої сторони, трохи страшно. Тут я хоча б можу її підстрахувати чи допомогти. А там, вона буде одна.

З кухні доносились чудові запахи. Вже хотів повертатися, як помітив, що за завісою виглядає куточок картини. Підійшов до стіни, відсунув тканину і остовпів...

Стіна була заповнена картинами, їх було штук десять. Чомусь одразу зрозумів, що їх малювала саме Саша. Від них віяло особливою енергією. Картини були різні, але всі вони були ніби, похмурі. Навіть яскрава картина вечірнього моря, була якоюсь важкою...

— Цікаво?—Раптом почув позаду себе голос Олександри.

Відчув себе хлопчиком, якого мама застукала за чимось кримінальним..

— Достатньо. Ти навчалася в художній школі?

— Ні, я самоучка.

— Такий талант у самоучки..

— Це скоріше часи проведені у роботі, аніж талант.

Дівчина підійшла ближче і спочала роздивлюватись свої ж картини.

— Я малювала з дитинства, в більшості кольоровими олівцями. Ближче до підліткового віку, я перейшла на прості і малювала чорно-білі портрети. Потім перейшла на акрил. В рідному домі в мене теж була така стіна з картин. Малювання для мене, спосіб відпочинку і концентрації. Моє особисте заспокійливе. Після того, як я переїхала, вступивши в коледж, про малювання на довгий час забула. А коли ви мені порадили якось змінити образ життя, знову згадала про своє давнє хоббі. — Розказала Саша.

— Приємно знати, що я зробив якийсь вклад.

— Згодна. Йдемо вечеряти. Будемо робити вклад в свої шлунки.

— Всіми руками і ногами за.

Зайшовши на кухню, побачив що на столі лежить гора золотистих сирників.

— Вам зробити каву чи чай.

— Давай чай.

— Хм...в мене є краща пропозиція. Ви любите какао?

— Давно його не куштував. В дитинстві воно мені подобалось.

— Тоді давайте какао.

Ще 5 хвилин дівчина витратила на те, щоб зварити какао.

— А ви чому не їсте?

— Так, я тебе чекаю. — По моєму все логічно.

— Навіщо?

— Я так вихований, доки людина не сяде разом зі мною, я не притронуся до їжі.

— Ну, раз так, то чекайте.

Запах какао розлився по кухні. Такий теплий і м'який, немов знов у дитинство поринув.

— Приємного смаку.

— Навзаєм.

Наша трапеза проходила у мовчанні, а от коли ми почали пити какао, Саша розпочала розмову.

— Руслан Сергійович, я пам'ятаю, що ви вже відповідали мені на це питання, але все ж, чому ви так панькаєтеся зі мною? Це ж не просто добота сердечна.

— Саш..я і сам не можу дати тобі конкретну відповідь. Від тебе віє тією теплотою, яку я вже дуже давно не відчував. Ти мені стала рідною. Коли це відбулося і чому, я не знаю. От просто моя людина і все. Мені просто хочеться тобі допомогти.

Не знаю, що вона подумала. На її обличчі був абсолютно незрозумілий вираз. 

— Дуже важко зрозуміти, чим я заслужила таке відношення до себе.

— А що, просто так ти не можеш подобатися, як людина?

— Я завжди вважала, що хороше відношення до себе треба заслужити.

— А ти не заслужила?

— Чим?!

— Ну я ж не сліпий. Не дивлячись на те, що ти відчайдушно стараєшся напустити на себе образ "холодної королеви", видно, що ти добра, працьовита, віддаєш всю себе своїй справі. Хіба ті дівчата першокурсниці, заслужили твою допомогу? По-моєму ні, однак, ти стала горою за них, навіть осмілилась нахамити мені. Рідко можна побачити настільки відчайдушно добру, духовно розвинуту і працьовиту особистість. Хоча б за це тебе можна поважати. І саме цим ти приваблюєш. 

— Я це просто я. Нічого особливого в мені немає. Але мені приємно, що ви про мене так думаєте.

— А мені прикро, що ти сама про себе так не думаєш.

Ми мовчки допили какао. Я подякував за вечерю і поїхав до себе.

Все, що я сказав було дійсно правдою, навіть малою частиною того, що було насправді. Саша раз за разом ламає всі мої знання, про жінок і дівчат. Вона духовно більше нагадувала мені хлопця. В ній не було отої душевної м'якості, яка притаманна жінкам, навпаки, вона була тверда, мов сталь. Навіть ситуація зі смертю друга, була показовою. Більшість би просто істерили, в кращому випадку, в гіршому, впадали б в дипресію. Саша ж поринула в роботу.

Те, що відбулося сьогодні було чистим експромтом. Зазвичай, коли мені погано, я йду в зал і намагаюся виплеснути свої емоції на рингу або на боксерській груші. Я точно не знав, чи допоможе цей спосіб дівчині. Однак, все обернулося навіть краще, ніж я чекав. Вона мене все більше і більше дивує.